— Та пилипівка ж,— обізвалася жартом котрась із жінок.
— Це нам. Нам і на святках пилипівка буде. А як комусь, то й зараз — м'ясоїд!
— А чого це пан Погорєлов приїхав? Хто йому дозвіл дав?
На це Рябокляч визнав за потрібне відповісти:
— А ніякого дозволу йому поки що ні від кого й не треба. До Установчих зборів. Як там вирішать. А поки що, живи собі. Гуляй по парку. Дихай свіжим повітрям. І їжею не обмежуємо: хочеш — пісне їж, хочеш — скоромне. А от до хазяйства — носа не суй! Не твоє вже, народне!
— А що ж то Пожитько чаї з ним розпиває? Та з управителем. А може, й по чарці!
— Не знаю. Не знаю, не бачив іще Пожитька сьогодні. Завтра на засіданні ревкому попитаю.
Кіндрат узявся пояснити.
— Та то Гармаша Остапа, братеника ось,— хитнув головою на Артема,— ми з Пожитьком у двір з волами погнали. Самоправно взяв у загоні, дерево з лісу возити. А там у дворі й зіткнулися з генералом та управителем. Ох, як зчепились були! Пожитько не дає волів, а генерал в одну шкуру: поки що я тут хазяїн! І дозволив, на цілий день. І зараз оце, в який уже раз, у ліс поїхав.
— От тобі й не хазяїн!
— А я поткнувсь до Пожитька хоч хмизу привезти який раз,— нема розпорядження, і голови не мороч!
— У пана більше співчуття,як у свого!
— А це з тих своїх, що коні водять! Не бійсь — як для себе!..
— А чого солі, чого гасу в крамниці нема?— підступили ближче до голови жінки.
— Бо гас — Баку, сіль — Азовське море. Може, вам іще й матерії? Ситцю в квіточках? Нема, та й не ждіть, жіночки, скоро. Обходьтесь, як самі знаєте. Поки своїх фабрик, на Україні, не набудуємо. А поки що дружні держави і підкинули б, так не до того їм: з німцями треба кінчати. Та ще й самим! Бо ми ж покинули фронт. Домуємо! Докликались-таки, як Невкипілий Першого травня на мітингу вчив. От і здобрійте тепер уже одним. Для чого вам той гас?! Як-небудь і поночі...— І сам засміявся з свого жарту.
— Та й доки ж? Різдво йде — та ні просолу. Маслянки, і тієї в крамниці нема!
— А чого ви до мене з цими вопросами?— знизував плечима голова і вже примірявся, як би йому з натовпу вибратись.— Правління є в кооперації, Пожитько в земельнім комітеті.
— Та ти ж голова!
— Отож! У мене й без цього діла вистачає. Коли не я, то хто ж тоді буде правильну політичну лінію у волості вести. Щоб була — як борозна рівна у доброго орача. Роботи хватає. Зараз усі сили на підготовку до виборів в Установчі збори.
— Та були ж уже вибори. Ти краще скажи: коли — наші?
— То не ті були. То всеросійські. З тими нічого не вийде: розженуть більшовики. Бо самі власть захопили у Петрограді. А тепер і в нас домагаються нав'язати народу свою диктатуру. Не вийде!
Останні слова Рябокляч одверто адресував Артемові. Пильно вдивляючись в його лице, він навіть примружив одне око й задоволено настовбурчив руді підстрижені вуса.
— А я вірю, що вийде!— сказав Артем не так Рябоклячу, як до гурту, що вже виріс у чималий натовп, заливши ціле Дудчине подвір'я.— Тепер уже народ не той. Довго водити себе за ніс не дасть нікому. Диктатурою лякаєш. А хто ж, як не більшовики, не диктатура пролетаріату, хто як не Рада Народних Комісарів на чолі з Леніним, перша з усіх влад за всі місяці революції дала народові і мир, і землю трудящому селянству?
— З миром ти не поспішай,— перепинив Рябокляч.— Ще невідомо, що там у Бресті німецькі генерали, яку міну підкладуть. А про землю,— хто ж ви такі, щоб землю селянам давати? Селяни самі хазяї на землі, самі її й візьмуть.
— Авжеж! І навіть раніш, аніж ти думаєш. Не ждатимуть Установчих зборів. Поки пани Грушевський, та Вин-ниченко, та Петлюри всякі спроможуться круг пальця мужика обкрутити. І ніякі потуги вашої куркульської партії не перешкодять народу. Залізною мітлою змете вас на смітник історії. Ну, це як взагалі казати, про цілу партію. А якщо про окремих її представників... Ось питали тебе, коли перевибори. Чого ти не сказав?
— Тебе ждали!— іронічно відказав Рябокляч. Але потім зважив на те, що для людей це не відповідь, і додав похмуро:— Немає вказівок ніяких згори.
— А знизу? Я, наприклад, чув про ухвалу піщанської громади.
— А громад таких у волості біля десятка. Що ж та пі-щанська?
— Як чорт ладану, боїтесь перевиборів. Бо знаєте: чесні люди як прийдуть до влади та як колупнуть... Я не про тебе особисто кажу. Може, це робиться у тебе поза спиною. Хоч і це не виправдання для тебе. Як колупнуть, що ви тут в маєтку натворили! Скільки добра народного розікрали. Ти хлопців ось холодною лякав. Гляди, як би вам гуртом у ту холодну не потрапити!
— Гляди, як би я тебе ще сьогодні не посадив!— розлютився Рябокляч.
— Так нема ж кому стерегти!— сказав жартома Легейда.— Розкозачили твоїх козаків. Ще десь двоє тиняються, та, видно, і їм те саме буде.
— У мене є, крім ваших лопухів!— сказав голова.— Тільки команду подам своїм лісовикам-ліщинівцям...
— А це ти вже, Дем'яновичу, і зовсім хтозна-що говориш. Не подумавши, ляпнув. Та чи ж рівняти вашу Ліщинів-ку до нашого села?! У нас кожен куток більший за всю Лі-щинівку. А всіх кутків аж чотири. Мало не до сотні фронтовиків. Та й не всі ж з порожніми руками вернулись. Тільки свиснути!.. А зваж, Дем'яновичу, такий, щоб свиснути зумів, у нас, далебі, знайдеться.
— Ну от! Договорилися до самої точки!— криво посміхнувся голова.— Далі вже тільки й лишається — врукопашну, на штики! Домітингувались,одним словом. Годі, кінчай базар!— І зразу ж, щоб останнє слово було-таки його, швидко прокульгав крізь натовп до саней.— А зброю, хлопці,— гукнув уже з саней,— коли вже так боїтесь у руки їм віддати, занесіть мені зараз же у волость. Дідові Гарасимові віддасте.
Нехай поки що складе у мій кабінет.— І торкнув набалдашником ціпка кучера в спину.
Коні рвонули, тільки сніг метелицею обдав натовп.
Поволі стали розходитись— й люди з двору.
Лука хитнув головою на двері.
— Зайдімо, хлопці. Є про що поговорити. Та й ти ж, Артеме.
Артем сказав, що коли й зайде, то хіба на часинку. І справді, у хаті він навіть не сів.
— Півдня йду і ніяк не дійду до Тимохи. А діло нагальне. Нехай уже, Дарино, іншим разом посидимо. Розкажеш, як ти Луку свого у гайдамаки не пустила.— Тоді до хлопців:— А вам посидіти варт, є об чім поговорити, раз уже зважились на таке. І не дреф, хлопці. Чули, що ото Петро Легейда сказав: якщо до чогось, цілий загін за плечима у вас стане. Але з отою рахубою,— хитнув на стіл, де Дарина вже поставила страву — миску з квашеною капустою та солоними огірками, нарізаний хліб на дерев'яній тарілці і пляшку самогону,— треба, хлопці, кінчати. Всерйоз і надовго. А тобі, Грицьку, мабуть, краще уже було б обійтись без неї і на цей раз? Чи для чого ти пляшку у себе на лутці на виднішому місці поставив? Комедію строїв?