Робітник біля гармати плюнув на долоню, потирає руки.
Тихо! Чує міністр в кабінеті, як калатає його старе склеротичне серце.
Єврей-швець скрадається до вікна. Жалюгідна халупа.
Застиг міністр біля стола, подавшись вухом убік, оком — навскіс. Зростає тривога. Весь — слух.
Наслухає чиновник. Увага, чиновнику! Тиша перед бурею.
Шевче, відійди від вікна! Краще тобі відійти, чуєш?
Старий чиновник розгублено забігав по килиму, зовсім спантеличений, тре скроні.
Робітнича родина. Події гримнуть от-от, цю хвилину, цю секунду, мить.
Ось робітник біля гармати вже скручує цигарку. Зараз вогонь — і...
Обличчя в міністра стає тривожнішим і тривожнішим.
Ширить тривогу телеграф. У телеграфістів швидкі руки.
Такі самі нервові, прудкі руки на телефонній станції.
В нічній тиші зупиняється кран, що досі обертався поволі. Поночі, тож невідомо, яку роботу він виконував, тільки зупинка його стає нестерпною. Хочеться, щоб уже почалось.
Хвилюється міністр. Ривками чергуються його портрети.
Праворуч.
Ліворуч.
Вперед.
Вперед! Ближче!.. Годі! "Арсенал".
Пильно вдивляючись у пітьму, зводить гвинтівку арсеналець.
А вдома його добра матінка плете теплу шкарпетку. Не спиться матері.
Проходить загін синьожупанників темною вулицею. Вороги оточують "Арсенал".
Почалось. Підіймається рука. Гармата!..
Давай!
Постріл.
Заметушились гайдамаки. Застрочили звідусіль кулемети, розкраяли тишу.
По домівках хвилюються.
Певно, гарматні постріли йдуть один за одним.
Як вовча зграя, мечуться в пітьмі вулиць гайдамаки.
Паніка в міщансько-буржуазному домі.
Гайдамацький загін мчить у темряву. Гаснуть іскри з-під кінських копит.
Старий єврей-швець злякано відвертається від * вікна. Він збагнув, що це стрілянина. Він так і каже своїм домочадцям:
— Здається, вони вже стріляють.
Живе швець десь на протилежній околиці міста. Постріли десь далеко. Безлюдна вулиця.
Поволі переходить вулицю безногий інвалід імперіалістичної війни.
Настав сірий морозний ранок. Життя в місті геть змінилося. Дослухаючись до цокотіння кулеметів і вибухів бомб на Печерську, на вулицях біля звичайних колодязів стояли довгі черги за водою.
Обивателі, чиновники, що так недавно горлали на площі славу Центральній раді, стоять з глеками, розгублені, злющі. Розгублені й люті жінки. Що буде?
Поступово починається лайка.
Жадібно п'є воду чиновник з відра.
В "Арсеналі" стрільба ніби трохи вщухла.
Біжить дружина робітника, несе чоловікові обід.
Але ось гримнули постріли з усіх боків. Розбігається черга. На площі лежить мертвий чиновник з порожнім глеком.
Лежить перед "Арсеналом" вбита дружина робітника. Посуд побився, хліб викотивсь на брук.
Битва гримотить по ярах та кручах. Наїжились багнетами прилеглі до "Арсеналу" будинки й цілі квартали. Супротивників майже не видно. Тільки безперестанні кулеметні черги та залпи ворожих батарей оповіщають про розмір і завзяття бою.
Поранені заповнили вже весь арсенальський госпіталь.
Поранені бійці, поранені в руки, ноги. Кругом забинтовані голови. Втомлені, виснажені обличчя.
Сестри-жалібниці — дружини робітників. Одна з них пише листа біля ліжка пораненого. Проказує боєць останні свої бажання:
— Кланяюсь низьким поклоном... Пише поклони сестра.
— І ще кланяюсь вам до сирої землі...
Пораненому пригадалась казарма, пригадались промови офіцерів, політиків, агітаторів. Певно, довго гнобила бідність його рід. Цілі століття злигоднів викарбували на ньому свої сліди. Як важко було йому скидати з плечей цей тягар:
— І питаюся вас я, чи можна вбивати буржуїв на вулиці, якщо озброєні мені трапляться?..
І тут увірвалося його життя. Сестра кладе листа в конверт.
— Адреса яка? Кому посилати листа?
Лежить мертвий боєць. Так і не почувши, звідки він родом,— з Запоріжжя, Рязані чи з далекого Сибіру,— сестра поволі виймає листа з конверта. І, ставши край постелі над мертвим, читає листа всім нам:
— Кланявся вам до сирої землі...
Читає суворо, на очах — сльози: — І питав усіх вас, чи можна...
І, ніби на відповідь товаришеві, кинулись робітники-ар-сенальці на контрреволюцію, в контратаку, в багнети! Можна!
ЧАСТИНА ШОСТА
Забіліли сніги навколо Києва, загуляли хуртовини.
Край села, біля одинокої хатини,— мати й дочка. Вдивляються в сніжну далину,— чи не принесе хто вісточку, а чи живий-здоровий і де він.
Пролітає кінний загін червоних партизанів.
Криваві бої йдуть під Бахмачем, Ніжином. У великих трудах і жертвах визволяється Україна від куркулів та поміщиків.
Замели сніги залізничну колію між Києвом і Ніжином.
Уздовж колій розтяглися по степу червоногвардійці довгим ключ'ем. Ідуть на допомогу "Арсеналу". Ідуть з денними й нічними боями, залишаючи на рейках колій убитих і замерзлих своїх товаришів.
А край села степова далина прикувала до себе очі матерів.
Похиливши голови, дві жінки ждуть не діждуться, як у пісні чи в стародавній думі.
П'ятеро засідланих коней проскакало без вершників. В тривозі озирають білі простори коні. Де їх вершники?
На залізничних коліях замерзлі.
Біжать, розбігаються посиротілі, безпритульні коні.
Ось один вершник лежить на снігу, прощається з товаришами. Так, як у пісні:
— Гей, ви, брати мої, товариші бойові...
Стоять товариші, низько похиливши голови. Помирає їх улюблений командир Андрій Федорченко.
— Чотири роки служби й чотири війни пройшов... Дивляться бійці на вмираючого товариша, і вмираючий
у чистому полі дивиться востаннє на товаришів і на коней, що стоять в артилерійській упряжці.
— ...і рік гражданки, брати...
Суворі й задумливі обличчя в товаришів. Молодший їздовий Тягнибіда відводить очі набік, щоб приховати сльози.
— Поранив мене кулею Петлюра, і чую я свою геройську смерть.
Біліють губи. Останні слова:
— Поховайте мене вдома. Тут недалечко, півгодини дороги. Дев'ять років не бачив я дому. Тільки поспішайте, брати,—"Арсенал" чекає.
Наділи шапки товариші. Зглянулись між собою. Кладуть померлого на лафет, прив'язують вірьовками.
Гримить бій в "Арсеналі". Залізним кільцем оточила його контрреволюція. Безсонні й безстрашні, кидаються робіт-ники-арсенальці в контратаки. Батьки забули про дітей.
Сніжною рівниною мчать артилеристи — три вершники, шестеро коней.