Гайдамаки. Що за слово, що за ймення? З яких могил видобули його й нащо? Хто це? Повсталі з глибини століть лицарі українського народу, безстрашні захисники його й борці? Ні, це ті ж самі солдати й офіцери російської армії, в тих самих шинелях, нашвидкуруч перешитих на свитки й жупани, і в тих самих шапках з пришитими зверху шликами.
Тільки націоналістичний туман замутив їхню і без того затьмарену свідомість, розбуджену в огні. Картини минулого змалювали їм провінціальні українські кооператори й ветеринари8, які марили в страшний час про поворот історії народу назад.
Обступили гайдамаки ешелон, роздягають російських солдатів.
Галас, гамір.
— Віддай, враже, нашу українську шинель!
Стягають з солдата чоботи.
— І наші українські чоботи віддай!
Біля вагона обдертий солдат, молодий, кругловидий. До нього вчепився такий самий молодий, кругловидий солдат-гайдамака. Горлає з чужого голосу:
— Триста років мене мучив, кацап проклятий! Повертається обідраний солдат:
— Это я-то?
З подивом і образою дивиться він на свого нового "ворога", до речі, дуже на нього схожого.
Стирчить з розтлінної імперіалістичною війною землі застигла навіки посмішка німецького солдата.
Аж от поїзд рушає далі. Не здолали його гайдамаки. Стоять і зирять услід. Не вистачило сміливості.
Докотився поїзд до Поста-Волинського.
На Посту-Волинському, перед самим уже Києвом, знову сперечання й галас. Розлючені солдати насідають на машиніста, притисли до паровоза.
— В чому справа? Відправляй! Злякався машиніст:
— Далі не повезу, товариші. Тут уклон. Гальма лопнули. Солдати лютують:
— Везеш?
— Братця, не можу!
Солдат уже ладен убити машиніста. Додому солдатові треба — три роки гнив в окопах.
— Везеш?
— Ні.
Є такі машиністи. Замурзаний кіптявою й мастилом, неголений, худий, з запаленими невиразними очима. Ні-чого-нічогісінько в ньому не тільки героїчного, навіть простої мужності ніби не видно. Але коли вже прийде вирішальна хвилина, коли доля, скрегочучи зубами, зажадає від нього подвигу, звідки береться в них непоборна сила духу. Скільки їх загинуло па своєму високому посту, скільки врятували вони чужого збуялого життя на важких путях-коліях своєї залізничної держави!
Біля скроні машиністової дуло нагана.
— Везеш?
— Ні.
Стоїть машиніст. Здається, збагнув щось солдат. Відводить дуло нагана від машиністової скроні.
Зблизька почувся приємний голос. Солдати обернулись. Це Тиміш Стоян. Трохи заросле молоде обличчя, ясна усмішка.
— Спокійно, хлопці. Полагодимо гальма самі.
Раптом на перон налітає гайдамацький загін. І прямо до ешелону.
— Ім'ям Української народної республіки здати зброю!— кричить гарний сіроокий гайдамацький старшина, махаючи наганом.
На Тимоша Стояна, одначе, наган враження нібито й не справив. Спокійно підходить він до старшини.
— Ім'ям українського народу? Хто сказав?
На одну хвилину запала тиша. Всі солдати й гайдамаки прикипіли очима до двох суперників, мовчки стискаючи зброю напоготові.
Стоять, міряють очима один одного. Стоян і старшина, кожен по-своєму. Сторопів старшинаг і вже наган у руці збувся певності, але знак своїм все ж таки подав.
Змахнув рукою Тиміш — теж дав знак своїм.
Зараз може початись громадянська битва.
Відсуваються двері теплушки — в теплушці кулемети, направлені на гайдамаків.
Відсуваються другі двері — кулемети.
Треті — кулемети. Четверті. П'яті — кулемети.
Увага! Рушив поїзд. Залишились позаду гайдамаки.
Біжить земля.
Миготять солдати, гвинтівки, гармати.
Біжить за поїздом машиніст, з відчаєм розмахуючи руками. І хочеться крикнути йому: "Братці, зупиніться, що ж ви робите! Загинете! Вріжетесь усім составом в тупик, так що й кісток ваших ніхто не збере. Не зустрінуть вас ні матері, ні жінки, ні діти. Стоятимуть вони на перехрестях, тужно вдивляючись удалину, перепитуючи в тривозі подорожніх, проклинаючи війну".
А поїзд мчить на всіх парах прямісінько на Київ. З уклону пішов поїзд, тільки ніхто поки про це не знає,— ні в ешелоні, ні на паровозі.
— Крути, Гаврило!
Затирликала солдатська окопна гармошка. Миготять сади, поля, городи. Все в напруженім русі.
І навіть машиніст... А що йому робити?.. Біжить по колії, блідий-блідий, тяжко стогнучи на бігу.
На платформі поїзда біля гармати стоїть Тиміш Стоян. Безліч думок опанувало його й бажання діяти.
Пливуть ліси й телеграфні стовпи. Летять ліси.
Куняють у. вагонах.
Пролітає поїзд під мостом. Пролетіли тунель. У вагоні солдати грають у карти. Летить стрічний поїзд.
Грає гармошка.
Мчить поїзд — швидше, швидше.
Ще міст.
Грає гармошка. Весело солдатам. Радісно дивляться вони на розлогі лани. З кожним обертом колеса наближається дім.
— Гей, крути, Гаврило! Витіває гармошка.
Мчить поїзд. Мигтять далина, вагони. Але що за хід, однак?— невдоволено супляться старі солдати, звично стискаючи гвинтівки.
— Гей, крути, крути, Гаврило, навертай пістон,— виграє гармошка.
Біля паровозної топки вже зчинили бійку солдати: як управляти паровозом? Куди повертати ручку? Де вона? Що за прилади?
На Київському телеграфі паніка. Брязкіт. Метушня. Наближається катастрофа.
Мчить поїзд. На паровозі вже справжня бійка.
На вокзалі Київ-Пасажирський телеграфіст охоплений жахом. І телеграфістку охопив жах. І ще когось.
Біля топки паровоза, що мчить стрілою, душать один одного солдати, чуючи небезпеку.
Врозтіч кидаються телеграфні чини.
Поїзд мчить з уклону з жахливою швидкістю.
Солдати вистрибують з вагонів. У вагонах паніка.
На паровозі бійка.
На страшному льоті посипались солдати з вагонів, хто — куди. Летить поїзд. Вокзал.
Кричать жінки! Тікайте! Заплющіть очі! Зараз потрощиться поїзд і загинуть герої, великомученики, брати.
Тиша. Дах будівлі. Пауза.
Але ось звідкілясь з неба падає на дах знайома гармошка. Впала, зітхнула й поволі посунулась униз. Впала на інший дах, що нижче, звідти впала на землю, вигнулась якось догори, наче жива, і раптом швидко впала на землю.
На вокзалі, врізавшись у перон і будівлю, горить розбитий ешелон. Купи догораючих уламків. В диму судорожно тягнеться вгору рука, мабуть, гармоніста. Перебирає пальцями. Впала в дим.
Лежать обвуглені солдати.
З-під уламків підводиться Тиміш Стоян. Довго дивиться, дивуючись з усього, що сталось. Подивився вперед на всіх нас і вирішив: