Сльози гніву виступили на очах його власника.
— Мій голубе, мій любий Арнольфе! Двадцять разів він приносив життєві звістки, тричі ставив рекорди, двічі врятував людське життя, і ви вбили його задля м’яса. Я міг би покарати вас за законом, але я не бажаю принизитися до такої помсти. Проте зробіть мені одну ласку: якщо вашому хворому сусідові колись ще закортить голуб’ятини, приходьте до нас, ми дамо вам її безкоштовно. Та коли у вас є хоч трохи людяності, ви ніколи, ніколи не вб’єте і не дозволите іншому вбити жодного голуба.
Під час цієї розмови до голубника саме зайшов банкір. Він був впливова людина і негайно порушив клопотання, завдяки якому в штаті Нью-Йорк прийнято закон, що захищав голубів.
IV
Біллі ніколи не любив Вороного, 2600 С. Хоч той залишився в лавах найкращих листонош, Біллі був певний, що Вороний ні на що не здатен. Випадок на пароплаві показав, що він боягуз. До того ж він виявився страшним забіякою.
Якось уранці Біллі зайшов до голубника і застав там бійку; два голуби, великий і малий, чубилися на підлозі, здіймаючи куряву. Насилу їх розборонивши, Біллі побачив, що малий — це Арно, а великий — Вороний. Арно бився хоробро, але йому довелося непереливки, бо Вороний був удвічі тяжчий.
Невдовзі Біллі з’ясував, чого вони завелися. Обом їм подобалась гарненька невеличка голубка. Біллі не мав можливості скрутити шиї Вороному, але зробив усе, що міг, для свого улюбленого Арно. Він посадив Арно з маленькою голубкою в окрему клітку, а Вороного теж замкнув у клітку — з іншою голубкою.
Сталося так, як він і гадав. Через декілька днів обидві пари почали мостити собі гнізда. Але Вороний був дуже великий і гарний. Хизуючись, він раз по раз надимав своє воло, і його шия мінилася проти сонця всіма кольорами веселки, причаровуючи навіть серця найурівноваженіших голубок.
Хоч і зграбний, але маленький тілом Арно не визначався красою. Одні лиш очі його яскріли прегарним блиском. До того ж йому частенько доводилося кидати домівку, виконуючи важливі справи. А Вороний тільки те й робив, що без діла вештався по голубнику, вихваляючись своїми крилами, на яких не було жодної відзнаки.
Моралісти безмірно захоплюються голубами, вважаючи їх за зразок подружньої вірності. Загалом, вони, звичайно, мають рацію, але, на жаль, скрізь бувають винятки.
Красень Вороний ще віддавна справив на дружину Арно неабияке враження, і одного разу, коли її чоловік був відряджений з черговим дорученням, сталося справжнісіньке лихо.
Повернувшись з Бостона, Арно побачив, що його гніздо захопив Вороний. Знову почалася відчайдушна бійка. їхні дружини, єдині глядачі цього бою, байдуже споглядали поєдинок. Арно бився своїми славними крилами, які носили свідчення про дванадцять перемог. Його дзьоб і ноги були малі, а сміливе серце не могло компенсувати відсутність ваги. Вороний перемагав. Дружина Арно спокійно сиділа в гнізді, неначебто це її зовсім не обходило. Ще трохи — й Арно був би кінець, якби не надійшов Біллі. Він так розгнівався, що ладен був убити Вороного, але той вчасно втік з голубника. Біллі ніжно доглядав Арно декілька днів. На кінець тижня той видужав, а через десять днів знову вирушив у політ. Очевидячки, він пробачив свою невірну дружину і жив з нею, наче нічого й не було.
Того ж місяця Арно встановив два нових рекорди, пролетівши з листом десять миль за вісім хвилин і покривши відстань від Бостона до Нью-Йорка за чотири години. Та дома його чекало сумне видовище: його дружина знову милувалася з Вороним. Хоч як Арно був втомлений, розпочалася бійка, і знову закінчилася вона тільки після втручання Біллі. Він розборонив голубів, замкнув Вороного в клітку, вирішивши позбутися його в будь-який спосіб.
Саме настав час великого змагання — переліт на дев’ятсот миль з Чикаго в Нью-Йорк.
Голубів привезли до Чикаго потягом. Там їх випустили одного по одному. Останнім стартував Арно. Птахи не гаяли часу. Поштовий голуб, керуючись природним почуттям напрямку, може летіти до свого голубника по прямій лінії, але, натрапивши на знайому дорогу, якою літав раніше, він притримується її. Більшість птахів літали в Нью-Йорк з міст Колумбія та Буффало. Арно також знав дорогу з Колумбії, але він знав і дорогу з Детройта. Тож, минувши озеро Мічиган, він взяв напрямок на Детройт. У такий спосіб він міг виграти чимало часу. Детройт, Буффало, Рочестер з їхніми знайомими вежами та димарями залишилися позаду, ось-ось уже й Сіракузи. Йшлося до вечора. За дванадцять годин Арно пролетів шістсот миль і, без сумніву, вів перед у змаганні. Раптом йому захотілося пити. Пролітаючи над дахами міста, він побачив голубник і шугнув униз, щоб напитися. Господар голубника помітив чужого птаха. Він підійшов ближче, щоб роздивитися гостя. Один з його власних голубів виявив до незнайомця ворожі наміри, і Арно, відбиваючись, розгорнув крило й показав довгий список своїх перемог. Чоловік був пристрасний аматор голубів. Він потягнув мотузок, прив’язаний до дверей, і Арно став його бранцем.
Лиходій розправив крила з написами, прочитав їх. Потім на срібному кільці — воно було коштовніше за золоте — прочитав ім’я: Арно.
— Арно! Арно! — вигукнув він.— О, я чув про тебе, маленький красню, і дуже радий, що ти мені попався.
Він зняв записку з хвоста голуба, розгорнув її і прочитав:
Арно бере участь у змаганнях. Він вилетів з Чикаго до Нью-Йорка о четвертій годині ранку.
Шістсот миль за дванадцять годин! Сили небесні, це абсолютний чемпіон. І лиходій ніжно, навіть шанобливо посадив птаха в клітку.
— Я чудово знаю,— мовив він,— що своєю волею ти нізащо тут не залишишся. Але я можу спарувати тебе і дістати від тебе потомство.
Отож Арно опинився у великому зручному приміщенні, де сиділо ще кілька таких самих в’язнів. Господар, хоч і злодій, щиро любив голубів і задля них нічого не шкодував. Три місяці Арно сидів у клітці, день у день він безнастанно ходив уздовж дротяної сітки, видивляючись, куди б утекти. На четвертому місяці він, здавалося, залишив свої спроби, ї обережний тюремник приступив до другої частини своєї програми. Він підсадив до Арно молоду голубку. Та Арно не звертав на неї ніякої уваги. Через деякий час тюремник забрав голубку і залишив Арно одного ще на місяць. Потім він по черзі підсаджував йому то одну, то іншу голубку, але знову марно. Арно або грубо відштовхував їх, або ставився з презирливою байдужістю. Часом давній потяг, що кликав його додому, трохи наче слабшав, але скоро вертався з подвоєною силою, і тоді Арно метався перед дротяною сіткою або з усієї сили бився об неї.