Армагедон уже відбувся

Сторінка 4 з 16

Матіос Марія

А друга шеренга рідна — ріднішої не буває: троє Іванових синів, що промацували землю залізними щупаками-піками із запеклістю одержимих. Чола братів стікали потом — але жоден не втирав його, чи то боячись бодай на мить утратити з поля зору іншого брата, чи не бажаючи віддати іншому першість, якщо така випаде на його долю.

Щось дуже знайоме, хоча й давно затолочене і забуте, зимним холодом черкнуло схололе Олексюкове тіло — та й полетіло до невисохлої кринички у траві край городу, в каламутній воді якої любив колись погамовувати біль хворих своїх ніг Іван Олексюк.

Тим часом сини залізом мацали татову землю з такою ретельністю, з якою в житті не помацав Іван жодну жінку — а мав він їх стільки, що, коли би зібралися тут до одної, — трава би вигоріла за долю секунди від спеки їхнього лона, якби згадати, як любила Івана кожна з них на запашних шовках конюшини та у фіолетовому цвіті передгірних чебреців і материнки.

Ба… що тепер значить пам’ять?!

Спогад?

Згадка?

Та й навіщо?

Хіба не так само ретельно штрикав колись землю молодюський Іван Олексюк на подвір’ї Софії Ткач, шукаючи лаз до бункера, в якому сиділо двоє своїх, сільських, людей, переховуючись від двоногих мисливців на їхні душі у час, коли всі полювали на всіх, коли будь-якої хвилини, обернувши голову назад, кожен міг наткнутися на око зброї, націленої в потилицю чи скроню? Хіба не Іван перевернув тоді Софіїну хату догори ногами, зриваючи образи і перевертаючи мисники так само-самісько, як сьогодні перевертали його хату його ж сини, полюючи за татовою таємницею?!

Живе тіло від такої згадки відповіло би крововиливом чи, може, розривом аорти. Але тіло схололе ні збунтуватися, ні застидатися не спроможне. Не знати тільки, чому з людини так повільно, так неперервно витікає сила життя, і чому з людського тіла остаточно не витікає пам’ять навіть під час амнезії?..

Іван мертвий-то мертвий, але навіть мертвий згадує, як розпука від умирання смертельно поранила в самий момент умирання. Вколола — ніби ніж у серце застромила.

Та двічі умерти навіть із розпуки ніхто не годен. Як не годен тепер Іван і ожити, щоб подивитися у скаламучені очі синам, які — в останні хвилини перебування їхнього тата перед людським зором! — щупаками штрикають татову землю так, ніби штрикають мертві татові очі. Коли міг би — навіть у домовині зайшовся би реготом над самим собою чи своїми виплодками, аби не заридати від того варварства і сорому.

А так… дивиться на себе в незашторене дзеркало замкнутими очима — і дивуватися не дивується, хіба лише безмовно і злостиво тішиться, що пекельний годинник життя не дав збою — а зупинився саме тоді, коли вже навіть Іван подеколи сумнівався, чи самотужки не спинити його природний хід.

Як добре, що Іван не спізнився умерти.

А міг би, ще як міг би! — все життя мав силу богатирську, то було би чим побайдикувати на цьому світі довше.

Що, крім здоров’я, подовжує вік людини? Бог?! Іван у нього не вірив, хоча й нікому не признавався в своєму безбожництві, та ще тут, де майже кожен до полудня прилюдно молиться, а пополудню так само прилюдно й безсовісно заподіює лихо іншому, мало не одночасно складаючи пучки пальців для "отченашу" та втираючи масне чоло для биття поклонів.

Може, саме через гострий життєвий зір і скепсис у серці не виходила Іванові розмова з Богом навіть у недобрі для Йвана часи.

Але це була ще одна його таємниця, про яку таки точно не знав ніхто, бо на Великдень і Різдво Олексюк мовчки стояв у храмі з усіма, а в неділі й церковні свята "із хрестиком" так само, як і все село, нудився без роботи, щоби бодай у цьому не вирізнятися з-поміж інших — сумнівно богобоязких людей.

Так що продовжувати свої дні Іванові не було особливої потреби. Нажитися — нажився: подеколи вухами вилазило його мілке життя.

Що так — то так… чоловік ситий життям ніколи не буде. Проте переповнені, забруднені комори пам’яті дедалі частіше ампутували і смак, і бажання опиратися своєму проминанню. Та й ненаситність до тривання у світі не страхує від страху смерті нічиєю рукою — ні Божою, ні людською.

Бог йому в поміч не йшов ніколи, а люди — тим більше. І з тим Іван змирився давно. Тому ніколи й не забивав собі голову дурним думанням. Жив — як жив. І ніколи інше, як тільки після сну, не ловив за кінчик хвоста дедалі більш виразну, блискавично вертку думку про неминуче: про свою конечність. Якби його запитали, то він і не сказав би, скільки секунд ота миттєва думка — шпигачка свердлила розм’яклий у сні мозок, але що саме вона щодня ставала для Йвана катапультою до життя — це він знав точно.

Щоранку Іван розплющував очі так швидко, ніби насправді відбивався від надокучливого нагадування про неодмінну минущість. Здавалося, ось-ось — і невидимий хвіст незловленої думки гостролезо черкне сонне Іванове обличчя, зачепить найуразливіші кровоносні судини — і з того почнеться його кончина. І може, через те щоранку спішно й нервово зіскакував із постелі, першим ділом підходив до вікна, відгортав фіранку і спраглим зором шарудів усіма закутками народженого світанку.

Проте за склом не бачив ніколи нічого новішого, ніж завжди і багато років поспіль: чужі хвостаті птиці щастя і його смертельні птиці поки що не гніздилися під його дахом і навіть не вили гнізда, благополучно оминаючи Іванові дні.

А що дивний сон навертав тих птиць у Йванову голову… то таке… з кожним буває.

Так що дивився собі виспаний чи не дуже Іван у шибку —

а там багрянець осені змінювався білизною зими, снігові замети конкурували із заметілями весняного цвіту, рої надокучливих бджіл уступали набухле плодами гілля дерев пташиній цокотнечі;

і так продовжувалося з року в рік, поки блискавиця не палила розчахнуту грушу чи гроза не трощила на хаті шифер, поки сусідський пес не загризав курку, а домашній кіт не ловив у пилюці посеред двору одинокого загальмованого горобця.

І тоді Іван мовчки дивувався — хіба лише не сплескував руками — це ж кінець їхнього життя: і груші, і шиферу, і курки, і пташки.

Він не знав, чи вони, як люди, мають душу. Але якось відкрив для себе дивну штуку: між тим, що гине горобець у кішчиних кігтях чи востаннє зітхає на цьому світі людина в обіймах Смерті — немає жодної різниці. І виходило, що Іванові мигтіло в очах не так від життя, як лише від смерті, повсюдну присутність якої він відчував майже фізично і в усьому.