— А раніше за нею такого не помічали?
— Бувало, вип’є чарку-другу, а нині частенько цілу пляшку за вечір вихиляє. Це розповів мені Стівенс, ключник. У нас багато що змінилося, містере Холмсе, і щось у цьому насторожує. До того ж навіщо йому щоночі лазити до склепу під старою церквою? З ким він там зустрічається?
Холмс потер руки:
— Далі, містере Мейсоне. Ваша розповідь стає дедалі цікавішою.
— Ключник бачив, як він туди ходив. Опівночі, під заливним дощем. Наступної ночі я сховався за будинком і, слово честі, бачив, як господар знову пішов туди. Ми зі Стівенсом подалися за ним, але нишком, бо якби він помітив нас, то нам було б непереливки. Господар — чоловік несамовитий: коли гнівається, то не щадить нікого. Тож ми не підходили до нього близько, але помітили, що він поліз до склепу. Там на нього чекав якийсь чоловік.
— А що це за склеп?
— У парку, сер, є стара зруйнована каплиця. Вона така давня, що ніхто вже не пам’ятає, коли її побудовано. А під нею — склеп, що має серед людей недобру славу. Там темно, вогко й незатишно навіть удень, а вночі й поготів мало хто наважиться навіть наблизитись до нього. Але господар не боїться. Він ніколи в житті нічого не боявся. Та все одно — що йому там робити поночі?
— Постривайте, — мовив Холмс. — Ви сказали, що там був іще якийсь чоловік. Мабуть, один із ваших конюхів або слуг. Ви справді не знаєте, хто це був?
— Ні, я його не знаю.
— Чому ви так певно про це говорите?
— Бо я його бачив, містере Холмсе. Це було вже позаминулої ночі. Сер Роберт саме пішов додому, а ми зі Стівенсом сиділи в кущах і тремтіли зі страху, мов ті кролики, — адже ніч була така місячна. І раптом ми почули кроки того, іншого. Його ми, звісна річ, не боялися. Тож коли сер Роберт був уже далеко, ми підвелися, вдали, що гуляємо при місяці, й начебто ненароком підійшли до нього. "Здоров був, приятелю! — кажу я. — Ти хто такий?" Він, мабуть, не почув, як ми підійшли, й дивився на нас із таким переляком, ніби самого сатану побачив. Тоді скрикнув і кинувся тікати — так швидко, як тільки міг. А бігати він умів, ого-го! За хвилину вже й духу його не було, тож ми так і не дізналися, хто це був... чи що це було.
— Але ви добре розгледіли його при місяці?
— Так. Заприсягаюся, що зразу впізнав би цю жовту пику. Що йому було до сера Роберта?
Холмс замислився й кілька хвилин посидів мовчки.
— Хто служить у леді Беатріс Фолдер? — запитав він нарешті.
— Покоївка, Кері Еванс. Вона в неї вже п’ять років.
— І, звичайно ж, служить віддано?
Містер Мейсон неспокійно засовався в кріслі.
— Атож, віддано, — нарешті сказав він. — Тільки невідомо кому.
— Отакої! — здивувався Холмс.
— Мені не хотілося б виносити сміття з хати...
— Я вас розумію, містере Мейсоне. Ситуація справді надто вже дражлива. Судячи з опису сера Роберта, який зробив доктор Ватсон, перед ним не встоїть жодна жінка. Чи не здається вам, що саме це могло посварити брата з сестрою?
— Стосунки сера Роберта з покоївкою вже давно були всім відомі.
— Але сестра могла раніше цього не помічати. Припустімо, що це їй стало відомо зовсім несподівано. Вона вирішила вигнати покоївку. Та брат не дозволив їй це зробити. Немічна леді з її хворим серцем не змогла наполягти на своєму. Ненависна покоївка залишилася. Леді перестає розмовляти з братом, сумує, запиває. Сер Роберт у гніві забирає в неї улюбленого спанієля. Хіба це не логічно?
— Еге ж, мабуть, це схоже на правду.
— Саме так! Схоже. Але як бути з нічними відвідинами старого склепу? Вони не вкладаються в нашу версію.
— Так, сер, і тут є ще одна суттєва обставина. Навіщо серу Роберту знадобилося викопувати мертве тіло?
Холмс рвучко випростався.
— Ми знайшли його лише вчора, після того, як я написав вам. Учора сер Роберт поїхав до Лондона, а ми зі Стівенсом спустилися до склепу. Там було все, як має бути в склепі, лише в одному кутку лежали рештки трупа.
— Сподіваюся, ви повідомили поліцію?
Відвідувач сумно всміхнувся:
— Мені здається, сер, що це навряд чи зацікавить їх. Там був лише голий череп і кілька кісток. Їм, мабуть, уже з тисячу років. Але раніше там їх не було. Я ладен у цьому заприсягнутися, так само, як і Стівенс. Кістки лежали в кутку, прикриті дошкою, — в тому кутку, що завжди був порожній.
— І що ж ви вчинили?
— Залишили все як було.
— Мудро. То ви кажете, що сер Роберт учора поїхав до Лондона. Він ще не повернувся?
— Ми чекаємо на нього сьогодні.
— А коли сер Роберт забрав у сестри собаку?
— Рівно тиждень тому. Бідолашна тварина цілу ніч вила біля старого колодязя, і сер Роберт уранці зовсім розлютився. Схопив собаку, й, здавалося, от-от уб’є його. Але потім він оддав його Сенді Бейну, нашому жокеєві, й звелів відвезти до старого Барнеса в заїзд "Зелений дракон", бо не хотів більше його й бачити.
Холмс знову трохи посидів мовчки, курячи одну зі своїх старезних і закіптюжених люльок.
— Я не зовсім розумію, чого ви од мене хочете, містере Мейсоне, — відповів він. — Може, ви це мені поясните якось краще?
— Найкраще пояснення, містере Холмсе, мабуть, оце, — мовив відвідувач.
Він дістав з кишені папірець, обережно розгорнув його і витяг звідти обгорілий шматок кістки.
Холмс із цікавістю оглянув кістку:
— Де ви це взяли?
— У підвалі, якраз під кімнатою леді Беатріс, є піч для опалення будинку. Якийсь час нею не користувалися, але сер Роберт якось поскаржився, що в будинку холодно, і наказав її розпалити. Зазвичай це робить Гарвей — один з моїх хлопців-конюхів. Сьогодні вранці саме він приніс мені цю кістку, — знайшов її в печі, коли вигрібав попіл. Це йому не сподобалось, і він...
— Мені теж, — мовив Холмс. — Що ви на це скажете, Ватсоне?
Кістка дуже обгоріла, але сумнівів щодо неї в мене не було.
— Це горішня частина людського стегна, — відповів я.
— Так! — Холмс посерйознішав. — А коли цей хлопчина розпалює піч?
— Щовечора, а потім іде спати.
— Отже, вночі до підвалу може зайти будь-хто?
— Так, сер.
— А чи можна потрапити туди з двору?
— Так, там є двері, що виходять надвір. Інші виходять на сходи, які ведуть у коридор, де є кімната леді Беатріс.
— Ця справа зайшла надто далеко, містере Мейсоне, й стає чимдалі бруднішою. Ви казали, що сера Роберта тієї ночі не було в садибі?