Архитвір

Сторінка 2 з 2

Яцків Михайло

Профіль Глони нагадував божу дівчину візантійського маляра. Даріян пригорнув її легко, як цінну рожу, аби не пом'яти листків.

— Тулити Твою головку до груді в деяку хвилю — то можна стратити ум.

— Нині рано тулила я Твою голову до груді і не знала, чи Ти мій син, чи я Твоя доцечка.

— Чи доводилося Тобі, Ілоно, в просонні розмовляти з коханою людиною так, як се годі наяву? Твориться полум'я в душі, яке міг би я засвітити перед Тобою лиш в тишині і сутіні святині. Далеко від цвинтарища буденної боротьби. Ми пізналися сполудня, потім довго я Тебе не видав, аж раз на досвітках блукав в гаю, і, коли виходив стежкою в гору, назустріч з'явилася Ти, і ми без слів впали собі в обійми. Як настав вечір, ми блукали ясними залами, а вони йшли в нескінченний округ. І не було там ні одного живого єства, лише панувала муза тишини. Ми вийшли на веранду, перед нами дрімали мирти, серед кипарисів водограй сипав діаманти на струни кітари, а поза Твоїм тихим голосом чув я орфейські звуки і далеку симфонію грецьких флейт...

Ілона станула.

— Якби ми запалися отут під землю і могли там разом бути обоє...

Сіли на лавці, Даріян мовив:

— Раз пара молодих людей перекинулася ручаєм і попли-ла в невідомий світ. Хто станув над берегом, глянув в глибини, в обійми хвиль, не вгадав, що се дві душі, сповиті одною тугою, пливуть у невідомий світ...

В тій дівчині замічав Даріян все дві постаті. Коли приходила до нього, була старша і сувора, а коли пригорнув її до себе, личко ставало дрібне, дівоче з рожевим відтінком. Раз оріхові брови, то знов уста краски суниці впадали під увагу. Око було вогке, над ним виповнювалася обручка, личко нагадувало пуплях рожі, що в досвітній росі чекає на промінь, аби розхилити листки.

Коли б я назвав Тебе жемчугом, вразив би правду. Ти не мертвий камінь, в якім блиск чужого світла грає.

Коли б я назвав Тебе рожею, то се був би лиш символ Твоїх уст, символ краси, яка скоро в'яне.

Коли б. я назвав Тебе пташиною, то виявив би лиш одну струну Твоєї душі— ніжний спів.

Коли б я назвав Тебе зіркою, то се було би слово лиш про Твоє око як самітнє світло в просторі.

Коли б я назвав Тебе людиною, то се була би раз химерна дитина, то знов терпіння й молодеча туга.

Так розбивається моя душа однозвучним співом стри-натки напровесні серед лісу, й я не годен найти імення для Тебе.

Ти раз вінець моєї душі, то знов многострунна арфа, в якій закляті чари розкоші й терпіння.

Так пророки в вітхненні шукали епохами імені бога, а в мене нема богів, нема музи над Тебе.

Як же назвати Тебе?

Ти муза моєї весни, раю і терпіння...

Притулив лице до її уст.

Обоє відчували, що якби хто третій був тепер між ними, то вмер би, а якби розділив, то від жару їх душ займив би ся між ними степ, згорів би ліс.

Глянув на неї.

Крізь дерева падав на личко мертвий промінь місяця, в тіні чорніли ями її очей, з чола спливала синя пляма.

Даріян вдивився, причарований грозою тайни,— зі споду ями блиснув крайчик ока.

IV

Повірила йому свої листи до попередніх любків і від них до неї. Сказала, що з листів найлегше пізнати людину.

Даріян снувався довгою вулицею робітні.

Ставав перед горами фрагментів, матеріалу до вівтаря в новій святині і питав себе здивований:

— Чи се моє, мій твір?

Пригадав собі, що зближається речинець. Вулицею юрба вертає з прощі.

Притулив руку до уст і вглянув в душу. Що з ним діялося? Де він був?

Блукав знов по робітні і придивлявся різьбам. Страх прошиб його до кості.

— Хто вкрав мені план!? Хто зрабував мені душу?! Отут, о, в голові був план!!

Вечором збудила його Ілона.

Був спокійний, не давав нічого пізнати по собі.

— Забуваєш за мене,— жалувалася Ілона.— Не відвідуєш...

— Ах, правда, але не можу тепер думати про се. Вибачай...

Дивився на неї і впав в розсвіт духу: вона ніколи не входила в глибини його творчості, все думала над чим іншим.

— Вийдім,— сказала Ілона. Ішли гірською стежкою.

Даріян пригадав собі з оповідання Ілони, як то вона була раз слаба, мати подала їй напитися ліку, але що лік був гарячий, Ілона трутила матері кип'ятком в очі...

Ілона горнулася тепер до нього.

— Неси мене трохи.

Взяв її одною рукою під плечі, другою під коліна і ніс гірською стежкою.

Ішов довго рівним кроком, аж станув на скелі, відки от-виралася безконечна, голуба прогалина.

Вдивився в дівчину — спала. Притулив уста до її чола і розхилив рамена.

В мрачнім низу розлетілися платки рожі на шпилю...

На третій день вранці-рано вітало сонце величавий вівтар, і тисячі очей губилися в нім, як в таємних ходах, якими блукає людська судьба.