— Скажи… ти мене зненавидів, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидів?
— Ні, Аніто, ні.
— Так ти… простиш? Простиш, любий? — прошепотіла, ледве ворушачи губами.
Пригадалось: розповідав, як у них на Філії одна жінка пробачила своєму кривдникові. А невже ж він…
— Ні, ні, не прощай, не треба, — гаряче шепотіла. — Тільки ж не думай, ніби я… хотіла тобі зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижі звірі?
В її голосі виливався біль, гіркий розпач. Туо гладив її плечі, а вона все шепотіла пошерхлими губами, наче виймала з свого тіла колючі якірці страху, приниження і образи.
— Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей… ну, бульдог. Підводиться з-за столу і наче от-от загарчить і вчепиться мені в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук… Казав: їм по-трібна твоя розповідь про кварки. І тоді випустять… Тому й погодилась занести ту кляту штуку — аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гірше…
— Заспокойся, Аніто, дай же мені хоч слово сказати.
Хотіла покласти долоню на його губи, вже й рука сіпнулася, але чомусь не наважилась. Туо вловив цей жест, сам узяв її руку і поцілував.
— Я боявся, що ти… перемінилась, стала чужою. Душа в тебе чиста — я щасливий.
— Так ти прощаєш? Прощаєш мою слабість? Ну, скажи, благаю!
— Прощаю, заспокойся. То хвилинне. Ти міцна…
— Спасибі, любий… Спасибі, що віриш… Бо… я…
— "Жучок" нас не розлучить, Аніто.
Вона мовчки припала до нього, вхопила обома руками за голову, нахилила і, ставши навшпиньки, почала цілувати його обличчя. Щось шептали її вуста, дихання їхнє змішалось, і обоє сп’яніли до нестями. Ішли тем-ною алеєю, серця їхні стугоніли, вони вже не чули дихання звірів навколо і нічого не чули, бо їх наповнювало щось хвилююче і прекрасне. Ішли оглушені, здивовані і трохи налякані. Озеро. Темні верби. Копичка сіна. Тра-ва. І тиша, первозданна тиша — певне, така була в раю, коли Адамовим очам відкрилася Євина краса.
— Я хочу дитину… — прошепотіла Аніта, опускаючись на сіно. — Любий мій, єдиний…
20
Археолог, чоловік середніх років з обвітреним лицем і рідким волоссям на голові, зустрів Лаконтра і Туо з належною чемністю.
— Прошу, заходьте.
Передпокій завалений всякою всячиною. На підлозі попід стінами — якесь каміння, уламки потемнілого посуду, сірі побиті постаті не то якихось богів, не то казкових тварин; широке підвіконня теж заставлене примітивними виробами зі скла і ще якихось кольорових матеріалів; на стінах — черепи і роги тварин.
Туо ступав обережно, щоб нічого не зачепити, і на ходу поглядав на ці експонати.
— Дещо тут в стані обробки, — сказав господар, помітивши його зацікавлення, — а є й просто сувеніри, що нагадують про експедиції. Не встиг усього впорядкувати: недавно прибув.
В кабінеті висіли картини; великий робочий стіл завалений паперами та різним канцелярським начинням.
Лаконтр познайомив господаря з Туо, сказавши тільки, що "ось цей юнак цікавиться археологією і має оригінальні ідеї". Господар привітно поглянув на Туо і запросив сідати. Йому цікаво послухати ентузіаста, дізнатися про ті "оригінальні ідеї", бо тепер дуже рідко трапляється в їхній науці щось нове, свіже.
Розташувалися біля круглого столика поміж двома високими стрілчастими вікнами — археолог І Туо на-впроти один одного, Лаконтр посередині.
— Ну що ж у вас цікавого, юначе? — Господар поклав руки на столика і зчепив пальці.
Туо не знав, з чого починати, і поглянув на Лаконтра, наче шукаючи поради.
— Я не фахівець, — обізвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, — але те, що пропонує мій друг… надзвичайно цікаве.
— Що ж саме?
Туо поглянув у вікно — праворуч збігали дахи з червоної черепиці, ліворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.
— Я хотів би організувати розкопки в Сахарі, — сказав і перевів погляд на господаря. — 3 вашим авто-ритетом і… вашими зв’язками це, очевидно, можна б було зробити.
— Сахара дуже велика, — без усмішки промовив археолог. — Що саме ви маєте на увазі?
— Я гадаю, по всій Сахарі, на кожному кроці, можна знайти залишки високої культури. Але краще поча-ти десь із центру…
Археолог підвівся, узяв згорнуту грубкою мапу і розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звиса-ли майже до підлоги. Неначе з високості, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всіяна позначка-ми, на ній нанесено і пунктир караванних шляхів, і зелені цятки оаз, і руді кряжі.
— Ідеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазі, коли говорите про бронзовий чи залізний вік, — продовжував Туо. — Культура, похована в Сахарі, — набагато вища за сучасну цивілізацію…
Археолог кинув запитливий погляд, але нічого не сказав.
— Якщо ця гіпотеза… — почав Лаконтр, але Туо не дав йому докінчити.
— Зрозумійте, що це не гіпотеза, а цілком достовірні відомості! — підніс він голос. — Сахара — це май-данчик, на якому було зведено Центрум — місто-суспільство, місто-державу…
— Нічогенький майданчик, — усміхнувся археолог, — три мільйони квадратних миль.
— Так і місто ж було нічогеньке — сягало до стратосфери, і жило в ньому кілька мільярдів людей. Важко припустити, що навіть після вибухів кваркових бомб там нічого не залишилось. Але припустімо, що так і сталося — температура, не менша, ніж та, що виникає в надрах зірок, за кілька секунд розплавила, злизала, випарувала грандіозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибині кори — залишилося. Бункер "Археос-крипт" безперечно вцілів…
— Пробачте… — підвівся археолог. — Може, ви поясните… Я вперше чую про місто… як ви сказали?
— Центрум.
— Троя, Біблос, Вавілон, Сідон, Баальбек — ці назви мені щось говорять. — А Центрум… Даруйте, ні в яких джерелах…
— Джерела є, навіть зображення і плани.
— Може, ви маєте на увазі легендарну Вавілонську вежу? Чимало художників малювали її, звичайно, з уяви…
— Я бачив репродукції, — вже тихіше заговорив Туо, — Вавілонська вежа — то дитяча забавка супроти Центрума… Хоча, як подумати, може, це — пам’ять про Центрум? Відгомін велетенської споруди, про яку наступні покоління пам’ятали, як про давній сон… Це імовірно. Бо на якому ж грунті з’явилась легенда про Ваві-лонську вежу, що сягала до неба? Тільки темні люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписа-ли богові…