Захопившись сімейством Чудловських, Свою Гранат, Адамом і Сідалковським, ми зовсім забули про іншу родину — Бубонів: Карла Івановича і Мацесту Єлізарівну. Точніше, Мацесту Єлізарівну і Карла Івановича, бо у сім'ї Бубонів тільки за віком Карло Іванович був старшим.
Бубон залишив фіндіпошівський диван і повернувся додому саме в той день, коли в його саду розцвіли півонії і айстри, а над дахом будинку знову захурчав флюгер, повертаючись у той бік, куди повівав вітер.
— У природі нічого не буває без взаємозв'язку,— постійно твердив великий теоретик-сімейнолог "Фіндіпошу" Михайло Ховрашкевич.
І, треба сказати, він мав рацію: того дня теж не обійшлося без цього. Бубон повернувся у рідний дім саме тоді, коли "Фіндіпош" стояв на порозі великої події — наближався ювілей установи, а в Мацести Єлізарівни Бубонової, як величала вона себе, день народження. Коли в Мацести Єлізарівни день її появи на світ не викликав жодного сумніву і вона знала не лише місяць, число, а й навіть годину свого народження (рік, як і слід було чекати, не уточнювався), то "Фіндіпош" стояв перед складнішою, за висловом Ховрашкевича, дилемою, а саме: з якого року починати родовід "Фіндіпошу"? Якщо з дня заснування артілі, що починала шити шапки, то виходило 40 років, якщо з дня утворення "Учкопопошу", який уже не шив шапок, а тільки учив, як їх шити, то — 25 років.
Коли жінки люблять, щоб їм було значно менше років, ніж є насправді, то установа навпаки — для солідності намагається мати їх якнайбільше. Бо якщо солідна жінка із задоволенням поміняла б свою солідність за молодість, то установа залюбки віддала б свою молодість за солідність. Мацеста Єлізарівна перебувала якраз у тому віці, коли роки вже не уточнюють і при першій же нагоді без жалю скидають їх добрий десяток, а згодом, відвідуючи пенсійний відділ соцзабезу, намагаються повернути їх назад за допомогою свідків. "Фіндіпош" навпаки — "набирав" роки, а тому зупинився на першій даті — сорокаріччі.
Але ми, здається, знову випустили з поля зору славне сімейство Бубонів та їх дім, в якому, як і раніше, панувала тиша і злагода.
Карло Іванович походжав по саду з виглядом садівника, що повернувся у свій райський куточок після довгих блукань і мандрів. Сонце пекло нестерпно, тож нічого не залишалося, як забратися у величезний двомісний гамак, що висів між високою (і єдиною) сосною в саду Бубона та п'ятнадцятирічним каштаном, посадженим у день народження Музи Бубонової, і трохи відпочити.
— Карлушо,— так Мацеста Єлізарівна зверталася до Карла Івановича у хвилини й дні, коли він приносив прогресивку і преміальні, або тоді, коли вона мала намір розповісти йому щось таке інтимне-інтимне, що могло й не сподобатися чоловікові.— Карлушо, бери, любий, стілець і залазь до мене. Трохи відпочинемо, поки гості прийдуть. А то я зранку вже так набігалася.
Карло Іванович брав табуретку, вкриту опалим листом і гусеницями, підносив її до гамака і обережно, балансуючи в повітрі, ставав на неї. Ніжки табуретки глибоко входили в м'яку і теплу землю, а Карло Іванович, нагинаючись, несподівано увалювався, наче лантух з картоплею, в гамак, загрожуючи обірвати шовково-капронові поворозки.
— Карлушо,— удавано гнівалася Мацеста Єлізарівна. — Ти так мене роздавиш.
Карло Іванович у відповідь тільки задоволено посміхався. Деякий час, легенько погойдуючись у двомісному гамаку на одній великій, як перина, подушці, вони дивилися у високе голубе небо з білими, немов розпушена вата, хмаринками і прислухалися до листочків, що ледь чутно перешіптувалися між собою. Кожний з них про щось мріяв і думав про своє.
— Карлушо,— після певного мовчання порушила садову ідилію Мацеста Єлізарівна, яка давно збиралася щось сказати Карлу Івановичу, та все ніби не наважувалася,— А скажи мені, мій любий, що б ти вчинив, якби я раптом тебе зрадила? — Вона повернулася на бік і пильно глянула в замріяні Бубонові очі.
— Я цього б не переніс,— чесно признався Карло Іванович.
— А що б ти зробив?
Карло Іванович задумався. Спочатку він хотів сказати, що втопився б, але — оскільки дуже боявся холодної води і купатися в річці — мовив:
— Я, мабуть, повісився б. Це, кажуть, найсолодша смерть.
— Так ти б ще роздумував?
— Чому? — образився Бубон.
— А для чого ж ти кажеш "мабуть"? Скажи просто: "Я б повісився".
— Я б повісився,— повторив Карло Іванович.
— А коли б я спокусила... міністра? — Мацеста Єлізарівна примружила очі і ще пильніше подивилася на Карла Івановича.
Карло Іванович не примружував очей, він теж повернувся на бік і глянув на Мацесту Єлізарівну. Вираз її обличчя був цілком серйозний, і все говорило за те, що вона на це пішла б, якби раптом того забажав міністр.
— Міністра? — ніби щось зважуючи, повільно перепитав він.— А чого це тобі раптом спало на думку?
— Ти не повіриш, але сьогодні, коли я йшла відбирати свою сукню в ательє, дивлюсь, мені дорогу переходить... Хто б ти думав?
— Міністр фінансів! — випалив Карло Іванович і підвівся на лікті.
— Уяви собі! Він був без машини. Йшов пішки. Майже в такому ж костюмі, як у тебе в шафі. Я на нього глянула, а він на мене. Ну, зовсім просто. Ну, так ніби він не міністр фінансів, а бухгалтер "Фіндіпошу". Я йому вдячно посміхнулася, а він мені. А тоді я не стрималася, кивнула йому головою, ніби кажучи: "Доброго дня!"
— А він що? — Бубон відчув, що у нього під лопатками щось заворушилося, але що саме — він не знав, та й не хотів у ці хвилини знати.
— А він... Знаєш, Карлушо, він зовсім просто, ну, як ми з тобою, каже: "Доброго дня!" Ще раз посміхнувся і зайшов в аптеку.
— Без машини? — уточнив Бубон.
— Без машини,— відповіла Мацеста Єлізарівна.
— І без охорони? — поцікавився Бубон.
— І без охорони.
— А що ж ти?
— А що ж я? Давай, думаю, постою. А може, то й не міністр — раз без машини. Стою, стою, коли це підходить...
— Міністр? — вихопилося у Карла Івановича.
— Ні, міліціонер.
— І що?
— Козирнув і запитав: "Ви на когось чекаєте?"
— А ти йому що?
— А я й кажу: "Чекаю". А сама аж киплю. А тоді: "Міністра чекаю".
— А що він?
— Тільки козирнув і промовив лагідним тоном: "Пробачте". А в цей час виходить міністр. Знову мені посміхнувся, деяку мить постояв і пішов собі пішки далі.