— Не син, а швидше брат,— посміхнувся Сідалковський і додав: — Брат по плоті, але не по крові. Чи не так? — запитав він і про себе подумав: "Отже, у Тамари син. Рівно через півроку після появи штампа про реєстрацію шлюбу у моєму паспорті".— Значить, шестимісячний? — немов зрадів Сідалковський.— Отже, геніальніший за мене?
Сідалковський оптимізму не втрачав, він привітав Тамару з блискучим успіхом і попросив хоч розкрити таємницю, кому належить це прекрасне й безневинне дитя. Тамара, як завжди, мовчала, а дитя вітало Сідалковського криком "ура", не вимовляючи при цьому літери "р".
— Час розплати настав! — упевнено сказав Сідалковський, написав заяву і поніс до суду.— Я міг би ще боротися за справедливість, але це нижче моєї гідності. Діти не винні.
Сідалковському залишили можливість почувати себе на волі, але воля ця була надана йому на виплату. Коли ж він про це забував, то Бубон двічі на місяць нагадував йому і, передражнюючи Сідалковського, мстився за свого Дем'яна:
— А як ваш Златоуст, шановний? Ще камінців у рот не бере?
— Не Златоуст, Карле Івановичу...
— Ну, Демосфен!
— Не знаю. Називали без мене. Я до нього не маю ніякого відношення,— відповідав Сідалковський.
— Шановний,— багатозначно казав Карло Івановичу і не без єхидства посміхався: — А я грошики все одно вирахував..
— Плата за благородство у другому поколінні,— розводив руками Сідалковський.— Нічого не поробиш: за благородство усі страждали.— І платив Тамарі кредит у вигляді аліментів.
РОЗДІЛ II,
в якому розповідається про ранок у "Фіндіпоші", нову ідею Ховрашкевича, мажори, мінори, про маленького чоловічка, "мідасові вуха", про оригінальне вживання горілки і деякі інші поради
Ранок у "Фіндіпоші" цього року починався зовсім не так, як у минулому. Торік він міг починатися самостійно, а тепер йому потрібно було спершу зареєструватися в прошнурованій і пропечатаній на кожній сторінці книзі. З появою цієї книги Арій Федорович Нещадим заховав свою "цибулину" в глиб штанів і більше не стояв на стику двох коридорів. По-перше, в цьому вже не було потреби. По-друге, коридор тут, як у казармі, мав більше дверей, ніж вікон, отож крізь них у будь-яку хвилину міг ускочити фіндіпошівець і непомітно для Арія Федоровича щезнути у своєму кабінеті. Сходи їх теж не могли видавати, бо ці до музики мали приблизно таке ж відношення, як слон до тульського самовара. Щоправда, Ховрашкевич виношував ідею поновити музичність фіндіпошівських сходів, навіть пішов з цим до Ковбика.
— Дорого нам ця розкіш обійдеться,— сказав Стратон Стратонович, який до всього нового ставився дуже насторожено.
— То я вам скажу, можна дешевше,— пояснював Ховрашкевич.— Варто лише придбати програвач, декілька пластинок, поставити все це під сходи і підключити...
— А для чого? — здивувався Ковбик.
— Як — для чого? — в свою чергу здивувався Ховрашкевич.— А музика взагалі для чого?..
— Ну, знаєте! — Стратон Стратонович підсмикнув штани, ніби готуючись до нападу.— Музика під сходами...
— То я вам скажу...
— Нічого ви мені не скажете, бо цього вертепу я вам не дозволю!..
— А Михайло Танасович має рацію, Стратоне Стратоновичу,— підтримав Ховрашкевича Нещадим.— Музика нам потрібна не для естетики, а для дисципліни. Щоб знали: запізнився, ступив на перший крок, натис на сходинку — магнітофон увімкнувся. А звідти мелодійка... Скажімо, така: "Скажи мені, чого я запізнився... Скажи, на що здалося це мені?" — проспівав Арій Федорович.— А це уже для нас сигнальчик: поки товаришочок піднімається на другий поверх, ми його біля сходів і почекати можемо. Чи запросити до кабінету і поцікавитись: "А чого це ви, дорогенький, запізнилися?"
— А що ж ви за музику туди поставите? — Стратон Стратонович зробив перше коло навколо столу.
— Класику,— поспішив Нещадим, знаючи про консерватизм Ковбика.
— Я гадаю, то треба зробити посезонно,— підтримав Ховрашкевич, який взагалі не міг не підтримати будь-якої ідеї, навіть безглуздої.— Відповідно до пори року, Стратоне Стратоновичу. Весною, приміром, можна поставити... А якщо хочете, то поквартально,— раптом запропонував Ховрашкевич, бо знав, що слово "поквартально" Ковбику більше подобається, ніж "пори року".
Стратон Стратонович мовчки пішов навколо стола на другий виток.
— Весною, я гадаю, можна поставити мелодію: "Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є". Або: "Половина саду цвіте, половина — в'яне"...
— А влітку? — Ковбик зробив вигляд, що зацікавився,
— Улітку?.. Улітку можна оцю, як же її...
— "На городі верба рясна",— підказав Стратон Стратонович.
— Можна і вербу, а можна "Чом дуб не зелений?" Восени — "Треба йти до осені".
— А взимку. Що ви поставите взимку?
— "Коли поїзд удаль загуркоче".
— Нам той поїзд без вашої музики у печінках сидить,— глянув крізь вікно на смугастий, як зебра, шлагбаум Стратон Стратонович.
— Можна "Як почуєш вночі край мойого вікна"...
Стратону Стратоновичу здалося, що Ховрашкевич з нього насміхається, рвучко загальмував на місці, повернувся до Михайла Танасовича і сердито сказав:
— Що це тут вам, дитячий садок чи солідна установа? Ви б ото краще наукою займалися. Ніякої музики... Арію Федоровичу, я вас попрошу, щось солідніше. Мажорами і мінорами трудової дисципліни ще ніхто не піднімав, і ми не станемо.
— А то не зовсім так,— спалахнув несподівано Ховрашкевич.— Я вам, Стратоне Стратоновичу, доведу, що музика, то...
— У вас бабуся є? — перебив його грубо Ковбик.
— Нема, а що...
— Жаль. А то я хотів вас до неї послати, щоб ви їй роз'яснили, що таке музика під сходами...
Так саме життя висунуло на світ брошуровану книгу і три чорнильниці, які, наче циклопи, тепер щоранку просвічували наскрізь службову совість кожного фіндіпошівця. Цей новий порядок, що неофіційно іменувався законом "Трьох чорнильниць", і придумав наступного дня після розмови про музичні сходи Арій Федорович Нещадим. Ховрашкевич щиро заздрив Нещадимові, бо Ковбик не заперечував проти цієї пропозиції. Книгу і чорнильниці доповнювала ще одна учнівська ручка і два пера марки "рондо". Ручка приводилася в рух не самостійно, а при допомозі співробітника "Фіндіпошу", котрий, як тільки прибував на роботу, ставив у журналі свій автограф. Завідувачкою чорнильниць і пер Ковбик призначив безжалісну до чоловіків Маргариту Ізотівну Дульченко. Нове заняття їй дуже сподобалося. Більше, ніж секретарювання, бо в цій справі вона мала необмежену владу над чоловіками, які, опріч усіх своїх природних вад, виявилося, ще й систематично запізнювалися. Дульченко не йшла ні на які компроміси. Вона нікому не пробачала і нікого не слухала, окрім, звичайно, Стратона Стратоновича, якого Маргарита Ізотівна поважала, але тільки як директора "Фіндіпошу", не більше.