Сідалковський сидів розгублений, повністю довіривши себе долі і малоестетичній "Мегацеті", яка, окрім усього, як думалося йому, ще й косить сіно та копає картоплю. Вона зупинилася під вільхою і, наче захекавшись, попихкувала вихлопною трубою. Грак обмацав себе і раптом розреготався. Він був цілий і неушкоджений.
У житті дорослих трапляються хвилини, коли вони несподівано стають дітьми. Їх охоплює така радість, яку ми найчастіше називаємо телячою. Вона засліплює на деякий час свідомість, потьмарює розум, і в такі хвилини втрачається контроль над почуттям. Ніяка сила не примусить у той момент глянути на себе очима перехожого, щоб побачити свою дитячість, засоромитися і перестати дуріти. Це трапляється найчастіше тоді, коли замість гарбуза ви одержуєте від коханої поцілунок. Або, чекаючи догани від начальства, дістаєте позачергово путівку на курорт. Чи несподівано знаходите гроші, які давно вважали загубленими.
У наших героїв був зовсім інший привід для телячих радощів: вони віддавали богові душу, а той несподівано залишив їм життя. Саме в такі хвилини й хочеться співати, підстрибувати, перекидатися через голову, якщо дозволяє вік і сила, обціловувати з ніг до голови не тільки коханку, що вилізла з ванни, а навіть рідну жінку, з котрою тільки вчора збиралися розлучитися. Оскільки ні дружини, ні коханки у Грака під рукою не було, він кинувся в обійми до Сідалковського, але Євграф спокійно порадив йому обійняти "Мегацету": вона на це більше заслуговувала.
Несподівано для себе Грак зовсім поряд побачив курінь, а біля нього діда Трифона, ім'я якого на той час він ще не знав. Та це його й не цікавило. Йому хотілося покепкувати з переляканого діда, котрий очевидячки бачив, як "Сором'язлива красуня" летіла з насипу. Дід Трифон, досвідчений колгоспний сторож, що вигрівався на сонці біля замаскованого в кущах куреня, спочатку й справді отетерів, помітивши на річці летючу "Мегацету", а тепер і зовсім перелякався, побачивши в руках Грака пістолет. То був отой стартовий пістолет, якого Грак, якщо вірити йому, знайшов у траві біля бігової доріжки.
— Зараз побачиш, доктор, який буде ефект. Дід у штани напустить. Я стріляю. Ти — падаєш. Тільки натурально.
Сідалковському, відверто кажучи, не дуже сподобалася Гракова витівка, але, будучи артистом у житті, він вирішив випробувати цю роль на імпровізованій сцені. Піднявши над головою руки, Сідалковський пройшов повз курінь діда Трифона і вирішив упасти на те місце, де густіша трава,— про костюм він пам'ятав завжди.
Три постріли розірвали повітря. Від двох перших упав Сідалковський, від третього — переляканий Грак. З дерев з галасом зірвалося вороння. Сідалковський розплющив очі — і мало не зомлів. З дубельтівки діда Трифона курився дим. Дід, перезарядивши рушницю, направив цього разу не в небо, а в спину Грака. Грак випустив з рук іграшку і відчув, що теляча радість поступово переходить у тремтіння ніг і рясний піт десь у районі спини.
— Діду, не зробіть з переляку решета з нього. Він і так має нікудишню шкіру, навіть на барабан не піде,— попередив Сідалковський.
Дід відскочив до куреня. Рушниця у нього заходила ходором, він, здавалося, збирався стріляти по літаючих тарілках. В очах його світився переляк і непорозуміння: мертвий заговорив! Любитель моря і пригод звівся на лікті.
— Все то жарти, діду. Той пістолет іграшковий. Ми вирішили вас трохи полякати. Опустіть свою гаубицю, а то можете ненавмисне товариша продірявити. Його шкіра шроту не витримає.
— Лежати обом! — трохи оговтавшись, наказав дід.— Лежати, поки міліція не приїде!
Така перспектива наших героїв, звичайно, не втішала, а мирні переговори з дідом поки що ніяких наслідків не давали.
— Мене,— казав дід,— ніякою пропагандою не візьмеш. Бач, ще й по-нашому розбалакались.
— Тоді ведіть, діду, до сільради. А то мені особисто сира земля шкодить. У мене хронічний нежить. А як почуваєте себе ви, Грак?
— Діду, опустіть люшню,— гукнув Грак.
— Я тобі дам люшню! Як уперіщу, то зразу відчуєш, що то — люшня чи ружжо.
— Грак, ви не дипломат. Хіба можна рушницю називати люшнею? Негарно. Чим заряджена, діду? — підвівся на лікті Сідалковський.— Тільки чесно.
— Лежать! А то й у тебе стрілятиму.
— Ви от що, діду... До речі, як вас звати?
— Трифон Сакович.
— Так от, Трифоне Саковичу, ви читати вмієте?
— Ну.
Що означало "ну", Сідалковський не зрозумів.
— Ми вам кинемо документи, а ви прочитайте і опустіть дубельтівку. Чесно кажучи, мені якось не по собі, коли вона на мене однооко дивиться.
— Я документам не вірю.
— Так ведіть до сільради. Але на таких умовах: без піднятих рук. Я не йог і довго рук над головою тримати не можу. Швидко втомлююсь.
— Ти мені зуби не заговорюй.
Раптом Грак, наче рись, вигнувся і стрибнув прямо на діда. Дід заволав не своїм голосом, але Сідалковський його заспокоїв:
— Трифоне Саковичу, тільки давайте без шуму. Коли ми лежали, то не шуміли.
Євграф розрядив рушницю, вивернув у діда кишені (там було всього три патрони) і повернув зброю назад.
— А тепер ходімо до сільради. Бо, знаєте, з піднятими руками нам якось не з руки.
Однак дід несподівано почав так верещати, що Грак змушений був кинутися до "Мегацети" і ввімкнути сирену. З лісу повискакували пастушки.
— А тепер пішли, батьку. Тільки без імітації,— якнайголосніше промовив Євграф.— Покажете, де тут сільрада, готель.
— Готелю у нас нема...
— А сільрада, сподіваюсь, є?
— А як же без сільради?
На подвір'ї сільради, куди вони в'їхали на "Мегацеті" у супроводі всіх спиридонівських шибеників, дід знову осмілів і, вискочивши з кабіни, направив дуло на Грака й Сідалковського.
— Ну ви, діду, не менший комедіант, ніж мій товариш,— посміхнувся Сідалковський.— Чи, може, ви на сонці перегрілися?
На ґанок вийшов, ледь помітно кульгаючи, середнього зросту чоловік у вельветовій куртці та офіцерських галіфе.
— Що трапилося, Трифоне Саковичу? — поцікавився він.
— Так-от затримав. Літали над річкою на цьому єроплані. Без пропелера. Аж сліди молочні у небі залишались,— дід без перебільшень, очевидно, жити не міг, як Грак без мрій про незнайдене золото.— Спочатку думав, шпигуни чи ті, ну, як їх, що на інших планетах живуть? Коли це чую — по-нашому балакають. Я їх і отой... затримав.