Останній лист від Лелька був коротким:
"Вже залишилася позаду Кенія (вдалині майнув і зник за обрієм Індійський океан), Ефіопія, Судан, де Білий Ніл, зливаючись з Голубим Нілом, утворює Великий Ніл, пролетіли Єгипет з жовтими гарячими пісками й високими пірамідами і вже обминаємо Червоне море. Як пройдемо Аравію, то відразу ж надішлю вам звістку про себе. А за Аравією вже буде легше: узбережжя Середземномор'я, а там — Балкани, а за ними вже й до України поруч...
Але попереду — Аравія.
Попереду Аравія".
— Попереду Аравія,— замислено повторив старий і враз захвилювався.— А чого це він так пише: як пройдемо Аравію, то вістку дам?
І запитливо й тривожно дивиться на мене.
— Чому?
Я міг розповісти старому, що на всьому шляху з Африки до Європи підстерігає лелек небезпека, і гине їх в далекій і трудній дорозі чимало. Особливо в північній Африці, де місцеві племена полюють на них з луками (там лелека така ж дичина, як у нас качки). Але найтяжчий і найнебезпечніший відрізок шляху — Аравійська пустеля. На сотні кілометрів простилаються внизу гарячі піски, над якими лютують жахливі піщані бурі, повітря — сухе і гаряче. Там не просто спека, там — пекло. Там — смерть. І — ні краплини води. їжі ніякої, хіба що сарана. Але це, як пощастить її знайти. Пустеля дихає полум'ям, вітри гарячі й пекучі. І над цим пеклом, що спопеляє все живе, треба летіти дні і ночі. Дні і ночі.
Орнітологи підрахували: кожний третій лелека гине над Аравійською пустелею.
Кожний третій падає білою грудкою на пекучі піски Аравії.
А обминути їх ніяк, дорога додому лежить тільки через те пекло.
Про все це я міг розповісти старому. Міг і не міг.
Натомість я пробурмотів щось бадьоре. Що, мовляв, нічого особливого в тій Аравії... Піски як піски. Ну, може, трохи сонце сліпить... А піски... піски й на березі Орелі трапляються.
— Попереду — Аравійська пустеля,— не слухаючи мене, сам до себе промовив старий.— І кожного вона чекає попереду. Одних раніше, других пізніше, але вона чекає, і її треба здолати, щоб дістатися до рідного краю...
Чекали ми вістки від Лелька, що він благополучно здолав Аравійську пустелю, чекали аж до травня, та так і не дочекалися...
На початку квітня прилетів Лельків батько.
Присівши на дідову хату, старий лелечич, навіть не відпочивши з дороги, відразу ж заходився лагодити гніздо.
Квапився.
До кожної лелечки, що пролітала над селом, радісно клекотів — дружину свою виглядав.
Днів через три і вона прилетіла.
Ах, як вони клекотіли, вітаючи одне одного, як клекотіли!
У них було стільки радості, що вони не знали, як її вихлюпнути, як її подарувати одне одному. І присідали, і крилами махали, і голови на спину закидали, та все радісно-збуджено тріскотіли дзьобами — та так мелодійно, ритмічно!
Цілий день раділи одне одному і ніяк не могли нарадітися, що вони здолали важку дорогу, перелетіли Аравійську пустелю, що вони знову удвох, що вони в рідному краї і попереду в них буде стільки днів ясних і ночей зоряних під високим приорільським небом! І вони знову і знову клекотіли, махали крилами і церемонно кланялись одне одному...
А старий сидів на призьбі, слухав їхній буряний клекіт і казав, киваючи білою бородою:
— Та воно й так... Добре зустрічатися, коли є з ким...
І бачилась йому інша весна, коли він з війни повертався. Не доїхавши попуткою до свого села, зіскочив на ходу. Нетерпіння було таким, що вирішив пройти до своєї вулиці навпростець, городами. Шинель на руку перекинув, за плечі — речовий мішок, кашкет набакир збив, накрутивши на палець чуб на скроні, і подався городами, стискуючи в кишені саморобний, з авіаційного дюралю портсигар — у ньому, в махорці, лежали сережки для Катерини.
Катерина любила сережки.
За роки окупації він не сподівався на вістку, та після звільнення села, скільки не писав додому — жодної відповіді. Утішав себе, що, мовляв, війна іде, що пошта нерегулярно працює, все може бути... От з'явиться він негадано і зустріне його...
Рідна хата зустріла його високим та чорним бовдуром, на якому галки вже змостили гніздо, та недогорілими кроквами і задимленими стінами.
Вишні на причілку теж стояли чорні, і над ними гули бджоли, не впізнаючи знайомих вишень та дивуючись, певно, чому вони не квітнуть біло-біло?..
Щедрія обступили сусіди.
Вони мовчали. А на високому чорному бовдурі галасували галки. Та над чорними обгорілими вишнями гули бджоли — шукали квіт і не знаходили його.
Катерину розстріляли в сорок другому, як матір офіцера-льотчика і дружину фронтовика-комуніста, розстріляли на кладовищі.
Стоячи під дулами автоматів, розказували йому односельці, Катерина дивилася в небо — може, сина-льотчика виглядала? Може, здавалося їй в останню мить її життя, що вирне з-за хмар коханий синок на крилатій птиці і порятує її...
Щедрій поклав на її хрест сережки і пішов відбудовувати хату.
Треба було жити і чекати з війни сина.
Чекаючи сина, він відбудував хату і посадовив нові вишеньки.
Минув травень.
Весна була ще в розпалі, стояли дні ясні, чисті, дзвінкі, ночі темні, зоряні, теплі. Стара тополя тихо шелестіла молодим листям, тільки на її вершку чорніло ніким не займане колесо.
Лелько не повернувся.
Не судилося йому збудувати власне гніздо, виглядіти з ньому лелечат і вчити їх лету у високому і дзвінкому приорільському небі... Колесо так і лишилося ніким не займаним.
Випала молодому лелечичу Аравійська пустеля.
У негоду чи у вітряний день скрипить стара тополя, чорне колесо на своєму вершку гойдаючи. Не стало воно гніздом.
Іноді старий лелека прилетить на те колесо, стане, зігнеться, вбере голову в плечі, настовбурчить пір'я і стоїть так довго-довго. Буває, що й у нічній пітьмі біліє самотиною на тім колесі.
— Годі, годі вже...— обізветься до нього дід Щедрій (а може, не так до лелечича, як до самого себе, до думок своїх болючих).— Лелька свого ти вже не повернеш. Кожного з нас чекає своя Аравійська пустеля. Кому випаде перелетіти її, кому крила тільки обсмалити, а кому і впасти на гарячий пісок. Лелько впав, інші перелетіли пустелю, так вашому лелечому роду і не буде переводу.
Помовчить і знову гомонить. Чи до лелеки, чи до самого себе.