Апсни

Сторінка 3 з 4

Тась Дмитро

Вона дивиться на нього повними пестощів, повними моря очима. Іскристими очима сіє він радість – до моря, до сонця й, картавлячи мову, напружуючи пам’ять, каже:

– Бара сара бзей ізбоїт![16]

Вона легко всміхається, маленькі пружні груди хвилюють під тонкою тканиною, спускає долі вії, – вони ледве здригаються, – й шепоче:

– Сара бара бзя ізба![17]

Різнокольор зелені, японської та африканської, чилійської та парагвайської – від дебелих листів хамеропса до тендітних голочок ніжної хвої творять дивний калейдоскоп відтінків та пахощів. Буйним цвітом цвітуть троянди та камлії, а перелітні пташки, до вирію простуючи, лишившися тут зимувати, сповнюють повітря голосами українських садів.

– Маріє! Це наші пташки!

– Я люблю їх.

Довгими алеями йдуть вони до контори сухумського парку – по насіння.

На своїй руці він чує дотик її живого плеча. На щоці своїй почуває вона його гарячий подих.

– Біля нашої хатинки ми посадимо святу аґаву!

– І чекатимем цвіту!

…Кам’янистим шляхом повертали стомлені й щасливі й час від часу озиралися: з-поміж одностайних кольорів зимового пейзажу – тьмяних та невиразних – на південь від міста залягла широкою смугою зелена пляма й буйною хвилею від самого моря збігала на гору, встромивши в її верховину гостроверху баню білого замку.

День згасав по дню. Холодні, морозяні ночі покривали цупким простиралом спекотні, гарячі дні. Від гори – за море перекочувалась розпалена сонячна куля й знову від гори за море…

Після цілоденної праці вечір стояв лагідний і тихий.

Старий по буйвола пішов у гори, а вони гралися кам’янцями й спостерігали білі гребінці на безкраїх водяних просторах.

– Маріє! Я змалюю тебе…

Вона не зрозуміла.

– Я зроблю другу тебе, тобою оживлю бездушний клаптик ганчірки. Ти й море!

Він уперше розкрив свій припорошений закинутий чемодан.

Відтоді щовечора сідали край моря, й Діодор хапливими рухами руки наносив свіжі фарби на полотно, поспішно стирав їх і знову наносив. Вона сиділа спокійно і, вдивляючись у морські простори, світилися їй очи. Вона мовчала, відчуваючи святодійність його руки.

Потім він складав чемодана й мовчки йшов у гори. Там прислухався до казань гірських водоспадів. Спадала холодна ніч, і в її таємних лабетах десь незримі плакали шакали, мов голодні немовлята.

Від часу почував себе кепсько. Дух безсилля ввійшов у тіло й отруїв душу.

День по дню минав, стершися в рівну смугу неминучих подій. Але лишали його сили. Вже не міг так зухвало повертати важезне каміння, й дід не раз поспішав йому на допомогу.

Коли закінчив малювати – дивилась Марія: очи світились їй, дивився старий довго й похмуро, а далі сказав:

– Ти заховай, а то… порох тут. Заховай…

Потім довго дивився на Діодора й додав:

– Але ти згасаєш…

Діодор ліг у свій куток. Розпалене залізо пекло зсередини всі м’язи й боляче било в гарячі скроні. Сили лишали його з кожним днем.

Він думав про свою роботу – віддав їй усе.

Думав про море, про довічну, неосяжну людським духом глибінь, про цвітіння аґави – раз на життя.

До свідомості дійшли пошепки сказані слова старого:

– Бог… Малярія…

…По скелях на очах зростали жовтими свічками велетенські аґави. Крислате та колюче листя своє розпинали навкруги, ламаючи скелі. Скелі падали з грюком і свистом, а вони зростали без упину. Без упину зростали – впинали жовтяві мітли квітів своїх у сталеві хмари.

Він дерся на гору, бо мав дістати бодай зернятко плоду. Гора хиталася, рушило каміння, змітаючи по дорозі все, розбещений вітер на бурю обертався, а гори божевільно гули й стогнали.

Червона заграва насувала. Де оком кинути – аґави – нерушимі й велетенські.

Він дерся й падав. Здіймався й дерся знову.

Нараз гуркотіння невимовне струсило всю гору, й вона похитнулась.

– Страшно! – скричав Діодор і підскочив. Піт обілляв усе тіло, а ним термосила незнана сила.

Холодна рука лягла йому на чоло:

– Заспокойся, друже. Це шторм. Це ніч і шторм, а ти хворий трохи. Дивися на бога!

Двері рвала буря, і чорна, незрима хвиля била в них пружними грудьми страшної навали.

Глянув навколо бездумними очима й упав знову.

І знову гарячі й могутні зростали страшні аґави.

Коли надійшов ранок, море раптом ущухло, вдалині тільки переливаючи тьмяні хвилі, – мов дівочу спідницю напинає пустун-вітрець. З-за гори бризнуло яскраве сонце. Крізь одкриті двері пахло мокрим піском.

– Маріє! – ледве чутно покликав Діодор.

– Я з тобою.

– Покажи мені картину – здалеку покажи.

Вона трохи помовчала, тоді тендітними пальцями провела по його чубові:

– Ії більше немає…

Він раптом сів:

– Як немає?

– Не сердься, – сказала й ніжно поцілувала в чоло, – не сердься! Уночі тобі було дуже погано. Татко сказав, що портрет поганий. Він сказав, що моляться тільки на бога. Він сказав, що тебе бог карає й хотів спалити. Жаль стало – я плакала. А потім… Потім пішла з хати й подарувала його гнівному морю.

Діодор тихо ліг, заплющив очи.

– Не діждемось плоду?

– Діждемось! – скрикнула вона й цілувала його руки.

Пригадався вітряк, немов з японського панно – розрізаний хлібним ножем.

Коли ввечері прокинувся, – старий сидів біля нього й тихо казав:

– Апсни нещасна країна. Апсни країна жорстока.

– Розкажи мені про Апсни, – попросив.

– Апсни – країна горя. Вона бере свої жертви. Золото в нас під ногами, але взяти його не сміємо. Доля всміхається з гомінких гір і тікає в морські простори. Апсни. Була Росія – казав: "ти руский". Була Грузія – казав: "ти грузин". Апсни… Апсни! Він має свій виноград, своє вино. Він має перший тютюн! Він має багато. Але Апсни – жорстокий і нещасний… Як зветься твій край?

– Україна зветься.

Вечір сутенів. Сонце сіло в море.

– Ти згасаєш, друже…

Марія хапливо вибігла з хати…

На кімнату дубова шафа з виточеними ґронами й листям напосідає незграбна й запорошена. Від її рогів очкастий павук снує тенета. Вікно чотирикутником, прорубаним у простір, стирає хворобливі присмерки. Вечір.

У вікно постукали. У двері ввійшли й передали чотирикутник з паперу.

З Васильком на руках розірвала й очи вдивлялись у чорні, неминучі й незмінні рядки.

– "Діодор Васільєвіч Романюк в Гагрскую санаторію нє поступал".

– Мамо! Дай, – схопив обома ручками папірець і тяг до рота.