— Не знати, чого та Ева так закуталася в мовчанку. Безперечно, має багато іспитової праці. Але мовчати місяцями, не обзиватися ні до родичів, ні до нареченого я таки не могла би.
— Чую, що вона на кілька його листів прислала йому лише свою знимку без одного слова. Оригінальна дівчина.
Дора встала.
— Я хочу вийти, перейтися, не пізно?
— Чому пізно? Глянь на годинник, щойно лампи позасвічували.
Увійшов Альбінський.
— Мені причулося, що ти хочеш вийти? Пожди, я зараз одягну футро і підемо разом.
— Дуже радо, — відповіла Дора спокійно.
*
Ходила з дідунем, ішла, куди хотів, відповідала на його питання, та коли завернув на широку вулицю, де змітали сніг із тротуарів, нараз стала і хвилину дивилася кудись на узгір’я над каштановою алеєю. Дивилася пильно, як з одного невеличкого вікна блистіло світло. При фіртці з тополями, коли дідо увійшов в зільник, Дора сказала:
— Я ще лишуся трохи надворі, дідуню, хочу ще довше побути на свіжім повітрі, — і поспішила в алею каштанів.
Де-не-де світилися ліхтарі, сніг, хоч і підмітуваний, насідає грубою верствою на дорогу. Мала вже виходити з алеї, як почула за собою спішні кроки і знайомий голос.
— Ми за вами, пані Доро! — кликнула Оксана. — Вчора приїхав брат і ми, наговорившися досхочу, рішили вийти трохи у такий білий вечір. Може, захочете піти з нами поробити деякі невеличкі орудки на "Миколайка"?
Дора згодилася і Юліян, ідучи, оповідав, як вирвався з семинарії на недовгий час до Покутівки, як застав о. Захарія та їмость зажурених поважною недугою пані Орелецької, як бабуся хотіла б бачити Еву, а вертатись їй тепер з чужини не було на часі.
— А ми знову нічого не знали, що в Покутівці діється, — сказала пані Вальде. — Якби лиш мене так хотіли з дому пустити, я поїхала би хоч на недовгий час доглядати недужу. Вона ж рідна сестра мого діда. Що ти кажеш на це, Оксано?
— Тебе не пустять, — відповіла Оксана. — Тета Оля — може, але пан директор — ніколи.
— До Покутівки я міг би вас відпровадити, щоб самі не їхали, — обізвався Юліян і його погляд промайнув по ній, — одначе не міг би там залишатися. Я й так винятково дістав відпустку від ректора, маю ще іспити перед собою. Тому думав побути тільки на Миколая, котрий, може, і мені щось принесе, — і при цьому усміхнувся якось дивно.
Обі жінки станули перед виставою і радилися, чого і скільки треба купити, а Юліян проходжувався мовчки тротуаром. Задумався, пригадуючи, як батько дав йому читати свійденник, для нього написаний, як дістав від Зарка першу знимку Еви. Коли прокинувся з надуми і перед виставою пань уже не було, він зайшов до крамниці.
Дора саме побачила малий шліфований флакон на цвіти і казала собі його подати.
— Саме такий, лише трохи гарніший, з гіяцинтом я дістала весною від мого чоловіка ще під час заручин та, на жаль, він розбився. Запакуйте мені це.
"Від мого чоловіка, — повторив якийсь голос у Юліяновій душі і якесь прикре почування заворушилося в ньому. — Навіть двадцять чотирьох годин не прожила з ним і говорить про якогось чоловіка! Ні, не пара вона Еві!"
*
Другої днини настала заметіль. Снігом віяло так сильно, що двері, коли їх хто відчиняв, боролися з вітром. Ліси видніли, мов крізь білий серпанок.
Дора ходила поважно і стиха з кімнати тети Олі до діда і щохвилини зазирала до вікна. Її тягнуло вийти хоча б і в заметіль, але дідо противився у безнастанній тривозі за неї, навіть коли вона почувалась дуже здоровою і давала доказ своєї молодої сили і жвавости.
Та і в таку сніговію добився до них старий листонош і приніс два письма: одно — до тети Олі, друге — до директора, який, прочитавши його, сховав сквапно до кишені.
Лист до панни Альбінської був з Покутівки від о. Захарія і подавав до відома, що бабуня Орелецька тяжко хора, що вони приготовлені на катастрофу, і що бажала би побачитися як уже не з братом, то бодай з панною Альбінською. "Сирітку" Дору хотіла теж поблагословити.
Панна Альбінська, рішена до виїзду, поклала без вагання лист на стіл перед Альбінським і сказала, що виїде найдальше позавтра зранку.
— Але знаєте, вуйку, — додала, — я взяла б і Дору. Я знаю, як тета прив’язана до своєї Еви, як дуже тужить десь тепер за нею і ледве чи побачить її. Я забрала б Дору, щоб уприємнити їй, може, ті останні дні видом тої дитини, що така подібна до її покійної братової.
— В тебе вже сиве волосся, Ольго, а таке вигадуєш! Що тобі Господь дав? Узимі, у заметіль забирати дитину до вмираючої жінки? На те, щоб набралася прикрих вражінь або і простудилася? Її рідна внучка, "тяжко засмучена" її недугою, не може приїхати, але як та бабуня замкне очі, то загранична панна, заглиблена в науці, загорне без найменшого вагання цілий її маєток і буде його пропускати, напевно, не в ріднім краю! Ти, Ольго, як хочеш їхати сама, то їдь. Мені буде приємно, як хтось з моєї хати буде при ній в її останніх хвилинах життя, але Дори я ані за поріг не пущу з хати! Мені жаль сестри та її змарнованого життя, але знай, що інше так само важне.
З тими словами він вийняв з кишені заховане письмо і передав його панні Альбінській "на увагу".
Тета Оля читала лист від її кузинки, пані Ціллі Вальде із столиці. Її уста викривилися з легкою іронією. Пані Цілля та її чоловік хотіли запросити Дору до себе на Різдвяні свята, щоб нею по довгій відсутности натішитися і дати їй змогу ближче познайомитись з одним гарним молодим купцем, сином товариша Егонового батька. Він поважний і симпатичний, віддається совісно купецьким справам, горнеться до них, мов до своїх батьків. Коли Дора вже своє відсумувала, не вадило б їй пізнати інших молодих людей. Цей лист нехай сам батько візьме поважно "на увагу" і хоч на короткий час до них загляне, а певно не пожалує.
Прочитавши лист, тета Оля скрутила свіжу папіроску і сама не почула, як її очі заплили грубими сльозами. Отже, її Дору хотять забрати туди, зробити з неї "паню купцеву", що з часом засяде замашисто коло каси і буде загортати гроші. Та чого її серце так жаль стискає? За чим? Що Дора піде від неї? Чи вона не самолюбна? Цілля ж це все не для себе бажає, вона так само за цією дитиною пропадала і хотіла їй добра. Оля знала її надто добре, щоб під цей проект підсувати інші мотиви, як бажання Дорі щастя прихилити. А все ж ту "її" Дору хотять їй вирвати, ту, про яку вона снувала колись усякі плани спільної праці. Але що скаже вона сама, Дора, на те? Що скаже там за горою її ліс, що став її світом, що скажуть її бджілки, її цвіти, сад, її нивки там на верхах, її худібка, білі козенятка та овечки, що по голосі на невеличкій зеленій полонині пізнавали її і бігли їй назустріч? А Миколайки з Гафійками, планована захоронка?