Він мимоволі вдарив рукою по серцю, над котрим спочивала її фотографія. Писала, кликала, як та зозуля, хоча він ані одним словом не обзивався за цілий рік до неї. Що було писати? Пусті фрази? Ні!.. Йому було іноді там так важко, через брак средств, боротися і ніхто не знав і ніхто не довідається, скільки разів продавав свій харч другим, щоб здобути кілька мізерних корон, мати їх та забігти десь до котрогось з театрів, до опери, бачити щось величаве зі штуки великих артистів, почути великих музиків, або заплатити вступ до наукових, цікавих відчитів значних переїжджаючих мужів, які йому конче треба почути, бо хто знав, як ще його життя в майбутнім укладеться? Ні! Він там не розкошував. Попри те, що виконував військові обов’язки, він ніколи не витрачував часу марно; працював, як міг. О, якби вони знали, ті, що їм легко жилось… як молодіж поневіряється ради нужденного сотика, щоб удержатись на поверхні життя. А українцям рідко коли жилося безжурно. І де йому було до неї писати? Писати, що він її не забув, як і ніколи не забував Покутівку, в ній… той темно-зелений став… і її батька, того для нього ідеального християнина. Його очі всюди його супровождали, ті великі сині лагідні очі, вони стерегли його, коли його товариші "розшарпували" до великоміської гульні. До нього він писав. Висилав у великі свята бажання і давав докази, що не забував його.
Між тим надворі пом’якло і почав сніг зсуватися. Молодий офіцер жене пустими вулицями. Він не втомлений. Ні! Йому треба широкого руху, бо чомусь йому нині, відколи прочитав записки батька, тісно. Він бачить в уяві іншу картину. Знов у горах.
Там стояла одна хата. В ній бачить і пізнає він мешкання "Цезаря Борджія" і в його кімнатах блідого, молоденького хлопчину… з темними очима і завзято і болюче стисненими устами, що горнувся до прегарної жінки "пана" і ляха завідателя Альбінського.
Відтак причуваються йому слова того вельможі: "Як нема кого іншого переслати мені письмо до моєї кімнати, чи що інше, то я можу пождати, лиш не посилай мені твого чуру. Хліба-соли я не жалую нікому, але мене ніхто не може присилувати глядіти на фізіономії, котрих я не виношу". Так. А тета Оля… ах, та тета Оля… він би її пірвав на руки і обніс кругом між людьми, як робили давно з славутними… або… або… о яка вона йому мила та тета Оля. А лише ім’я Ц е з а р е в и ч і в невільно було перед ним вимовляти… ім’я "Цезаревичів…"
Чи їх так багато?
Ні. Але страшні, бо покривджені. Один, що був відійшов з життєвої арени, оставив ніби полиск шаблі за собою; другий, станувши о щабель нижче в суспільстві, станув на непохитний ґрунт мозольної праці — і виховував, як вмів, дітей на характерних українців… а третій…
Він розсміявся.
Батько передав йому свою меланхолійну, просту, нецікаву історію… а він… він має з неї щось дальше витворити, крім цього, чи стрінеться він хоч раз в житті з тим гордим ляхом, що глядів згорда на його конаціоналів… а для себе лише щонайліпше з життя загарбував.
Раз він все-таки його в житті побачить… Мусить побачити і, вставляючись перед нього, представитись внуком Юліяна Цезаревича.
Рука молодого офіцера мимоволі вхопила за ручку шаблі і стиснула її. Якісь сани прогнали, задзвонивши крізь тиху ніч, і збудили офіцера з його дум. Він завернув одним кроком і попрямував додому.
Сніг чим раз то уставав, а заким Юліян ліг до супочинку, він приступив до вікна і відчинив його широко. Так йому треба було. Холоду і супокою. Коли мати раненько увійшла нечутним кроком до сина, він спав кріпко, а крізь відчинене вікно нападав сніг білим пухом на футринах і аж недалеко постелі уклався.
Вона гляділа здержаним віддихом на одинака. "Дороге моє… та й молоде ще таке… молоде, — прошептала, — а в сні чогось поважне, бо зморщені брови". І нечутно як увійшла, так і віддалилась безшелесним кроком.
*
Через два дні гуляла заметільниця і розносилась у воздусі. Студений вітер різав по лиці тих, що відходили з хати, і обертав кругом. Сніг насів на дахи грубою верствою, оперся попід мури, обтяжив галуззя дерев, балкони, умістився по ґзимзах камениць і рамах вікон і білів, де б не засягнув оком. По дорогах і тротуарах наріс аж надто високо.
Третьої днини змінилася погода і сонце виглянуло начас.
Робітники обмітали, чистили тротуари-дороги, вивозячи фірами ту білу масу, що так в достоту насипалася, як вже зо дві зими тому назад не було.
"Нова чвертка на небі настала та й зломила силу", — кликнув один робітник до другого.
"Зломила що зломила, а до Йордану ще вам покаже свою фортуну".
"Покаже… бо то Й о р д а н, як і свята руські були; бо ті перші все бувають мляві. Що ляцьке або німецьке… то не наше".
З одної бічної вулиці над’їхала сотня драгунів на пишних конях, блискуча, чиста, кріпка, і розмова перервалася.
"Між ними є більша часть і наших… куме. Кажуть, українці до коней придаються".
Військо проминуло.
"Ану скорше замітайте, скорше", — упімнув поліціянт, що стояв недалеко і вже передше завважав мляву роботу робітника.
"Кум" глянув на нього спідлоба, та й сплюнув вперед себе, не рухнувшись ані на цяточку.
"Числитесь до робітників, а праця ваша на місці".
"А вам що до мене? Ви мене годуєте?"
"Я вас не годую, але нехай буде по правді, якби всі такі робітники, як ви, світ би "скрепиривав" на місці".
"Ади, пан шваб який ретельний; аж мене вздрів. Ади-и-и", — заспівав та й підняв мітлу.
Поліціянт обернувся і пішов кілька кроків дальше.
"Мене хто мав силувати до роботи, га? як хочу, йду, а коли ні, то ні".
Юліян, що саме переходив, підхопив ті слова і глянув на чоловіка.
Цей здійняв капелюх.
Юліян машинально подякував.
"Кажу, мене хто мав силувати до роботи, як хочу, то піду, а коли ні, то ні".
Українська вдача. Не здійметься, аж його не припече, аж не вдариш молотом. І тут же в його уяві здійнялися німецькі і чеські робітники. Раз народ. Так і мають.
Все той однаковий родинний гній… "Хто винен? Не здатні до існування?" — спитав його голос внутрі. Нема фанатизму, нема заохоти, нема імпульсу і "не дай Боже" понад достаточне в українця, пригадався йому, наче воскрес з глибини душі, голос одного професора, що цінував тим лінивість українського ученика в школах.