— Ні, не можу, мені треба скоро дома бути.
— Я думала, що хоч на кілька хвилин заглянете.
— О ні! Не нині. Коли побачимося з вами?
— Не знаю, Доро. Може, срібними вечорами або цими днями… коли-небудь.
— Коли-небудь, Оксано, бо для мене не буде срібних вечорів. Тета Цілля писала, що з ними, може, ще хтось приїде. Ох, Оксано, мені чогось цим разом перед тим приїздом лячно, хоч я тету і вуйка люблю. Але ви вірите у передчуття?
Оксана всміхнулася і заперечила головою.
— Давно ще вірила, але тепер ні. І ви так робіть.
— Попробую. До побачення,
Коли Юліян збудився, його чоло обвіяв сильніший подув і вразив солодкий запах. Чудно, заснув, як заворожений! Це гірське повітря так оп’янює. На столі побачив карафку, а коло неї розсипаний жмут рож ріжних кольорів. Він узяв одну до рук і дивився на неї. Була тут, входила в хату? Він всунув цвітку до грудної кишені і вийшов відшукати маму. У садку почув, як сестра оповідала про відвідини вдовиці, яка з нагоди дня четвертої роковини смерти свого чоловіка розіслала ріжним хорим меду, а до них принесла його сама з рожами.
Минуло більш тижня, поки появилась молода вдовиця. Цезаревичі вітають. Так довго не було пані Вальде видко!
Вона пояснює чому: не було як. Вона мусіла відвідувати з дідом частіше одну вірменську родину, з якою дідо відновив знайомство. Через те не мала змоги бувати частіше у своїх приятелів. Вона зайшла на хвилинку, щоб своїми очима пересвідчитися, як маються пані Цезаревич і пан Юліян. Вечір такий тихий, світлом наче перетканий, так виманив її з хати.
— Маю ще вісім день перед собою і потім прощаюся з горами, де мені так добре було в лісах, — відповів Юліян. — Над їх потоками я любив спочивати, а навіть віддаватися мріям.
"Мріям"? — хотіла спитати, але залишила це. Їх залишають самих. Юліян і Дора переходять з теми на тему. Нараз Дора питається:
— Скажіть, пане поручнику, чи ви не мали нікого близького, коли відвідували востаннє о. Захарія, когось, хто вас був би стримав від виступу з теології?
— Ні, пані. І я рад з того. Раз воно сталося і я мушу бути тим, чим став, чесно та гідно до кінця.
— Отже, не жалуєте вашого кроку?
— Ні. Мені з цим добре.
— Пане Цезаревич!
Вона якби зойкнула.
— Чи ви маєте, може, на думці таке нещастя, як війну?
Вона не відповіла.
— Я її маю, пані Доро.
Вона глянула на годинник.
— Він зупинився. Мабуть, уже пізно, — сказала спокійно.
Юліян глянув на годинник і додав, що відведе її з Оксаною, бо мусить зайти за мамою, і їм одна дорога.
"Чом так скрито син сусіда"… Стиха задзвеніла пісня[125] з уст молодих людей, що сиділи з Оксаною на східцях. Відійшли всі гуртом. Якось само від себе зложилися дві партії. Молоді з Оксаною йшли вперед, а Юліян з Дорою за ними. Дора дякувала йому за деякі позичені книжки.
— Найкращі були з фінляндських авторів, але вони викликують тугу, а що я з нею зроблю, як залишусь сама?
— Я вас не розумію.
— Я не знаю, як мала б я це схарактеризувати. Хоч мені двадцять перший рік кінчиться, але я знаю небагато життя, що є десь там поза межами вдалині. Бачите ту далечінь далеко-далеко? Там воно десь лежить, там мусить бути те, що звідси приманює, якби не з цього світа, без обрисів, гляньте. Але, здається, недобре піддаватися занадто впливові краси. Недобре, бо вона заворожує.
— Особливо ви, коли хочете панувати над бджолами, ви не повинні піддаватись. Ви маєте обов’язки супроти свого народу.
Мов поборена, вона похилила голову і ні слово не перейшло вже того вечора через її уста.
Юліян, прощаючись з Дорою, затримав її руку і спитав:
— Чи я вас ще побачу перед від’їздом?
Вона здвигнула плечима. Не знала.
І так мовчки розсталися.
*
Тети Олі не застала Дора дома. Дора не лягала спати, бо не могла. Як звичайно, підійшла до відчиненого вікна — її око блукало по верхів’ях гір. Заслонила обличчя долонями і зітхнула. Що вона сьогодні під час повороту говорила? Що він собі подумає? Ввесь час мовчав. Такі, мабуть, вони всі ті військові — дисципліна, витривалість, відвага. Він підчинив свою долю волі свого характеру і піде тією дорогою, яку собі намітив. А вона…
А ніч була така ясна, така приманчива, що, може, не одну долю рішила своєю красою і не одному залишила спомин на все життя.
Юліянові скінчилася відпустка і мусів від’їжджати. Оксана вернулась саме зі школи додому і кинула, роздратована, книжками і зшитками на стіл.
— Юліяне, новина!
— Мобілізація, Оксано? — зажартував він.
— Е, не таке грізне, пане брате, щось менше. Але щось з війни.
— Говори, Оксано!
— Не можеш бодай на один день свого від’їзду відложити?
— Ні, сестро.
— В жаден спосіб?
Юліян видивився здивований:
— Ніяк. Ще півгодини маю для вас, і — до побачення аж по маневрах восени.
— Юліяне, Дора відмовила освідчинам молодого купця-спільника тети Ціллі та її чоловіка, того, що привезли з собою, щоб їх обох тут заручити. Альбінський, ображений, загрозив Дорі словом чести, що викине її із своєї хати, коли вона осмілиться з нами приставати, а тета Цілля запропонувала вислати її до "конвікту" до столиці.
— А вона? — спитав.
— Я чую лише, що дуже плакала.
— Прошу тебе, Оксано, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.
— Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.
— Я ще менше можу зробити.
— Добре ти, Юліяне, говорив про Альбінських!
*
Із своєю внучкою поводився Альбінський від часу її відмови холодно і строго. Відобрав від неї приречення, що зірве зносини зі школою на горі, звідки походили шкідливі впливи і загрозив, що коли вона не дотримає своєї обітниці, вишлють її до столиці, де буде під доглядом, як у монастирі.
— Ти не Ева Захарій! — сказав рішуче.
Дора мала дивний спосіб мовчати.
— Ну, пані Вальде? — спитав дідо, приступаючи до неї ближче і володіючи собою насилу, щоб не вибухнути голосним гнівом.
— Ви не смієте мені нічого злого зробити, дідуню! — відповіла вона, стаючи перед ним так само, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою.
— Залишіть її, таточку, не зворушуйтеся, — сказала пані Цілля, взявши Альбінського під руку. — Я, на жаль, по тижневі мого побуту у вас переконалася, що Дора вийшла з-під моєї опіки. Ах, ті зайві українські знайомости, білення полотна, герцювання з козами! Якби так Егон встав…