Зупинившись зачудований, окинув її строгим зором.
— Ви чули, пані Вальде? — спитав ще схвильованим голосом.
— Чула, — відповіла шепотом.
— Вибачте, я був подразнений.
Мовчанка.
— Я відказував на Альбінських.
— Я зайшла сюди попрощатися і спитати, чи не перекаже що пані Зоня для своєї мами, але більше не зайду.
— І не вибачите мені?
Знову мовчанка.
Її уста були бліді, очі спущені.
— Я вас образив, але не хотів цього. Мамі прошу лиш те переказати, що на Великдень не приїду, бо я перетяжений працею. Полковник призначив мене своїм ад’ютантом, праця збільшилася, хіба, може, аж під осінь по авансі покажуся. До побачення.
Дора не рухалася. Але чого він ще стояв? Чи не міг з місця рушитися?
Нараз він схилився над нею.
— Я бачу, що не находите ні слова вибачення для мене.
Вона хотіла отворити уста, але в її горлі щось стискало.
— Пані Доро, повірте, що мені це страшно прикро. Я прошу від вас одного погляду.
Не могла глянути на нього.
— Одного погляду. Ви для всіх добрі, усміхаєтесь до цвітів, про бджоли пам’ятаєте.
Вона поглянула на нього.
— Прошу шклянку води, — прошептала і усміхнулася.
За мить подав їй воду. Вона її випила і віддала з відверненим обличчям шклянку. В тій хвилині ввійшла Зоня до сіней і Дора, мов силувано, повернула голову в сторону Юліяна. Він підніс шклянку до своїх уст, але шклянка вихопилась йому з рук і розбилася на плитах на тисячу дрібних куснів.
*
Тиха і мов зрівноважена вернулась Дора додому. Все прийняло і привітало її з давньою любов’ю. І, як раніше, звернулася вона з захопленням до своїх цвітів, бджіл і радо прийняла всі раз на себе покладені господарські обов’язки. Під її руками віджив зільник, розцвіталися весняні цвіти, а надворі весна святкувала свій вступ, благословлена погодою і сонячним сяєвом.
По Зелених святах[121] святкувала Оксана день своїх уродин. Вийшло це з почину її мами, пані Рибко, її доньки і зятя і з нагоди приїзду Зоні із своїм синком. Дві шкільні товаришки, два вчителі, все товариство зібралося в саду, що належав до пані Рибко та пані Цезаревич, на скромний підвечірок.
З гурту відділилися за якийсь час Дора Вальде, один молодий учитель-німець і зять пані Рибко, учитель Дубовий. Прохали Дору заспівати їм одну німецьку пісню. Дора була в гарнім настрою, сіла за фортепіян. Милий та ніжний її голос чарував слухачів піснею:
Тиха, як ніч, як море без дна,
Хай буде любов твоя, хай буде любов твоя…
Ледве скінчила і зачинила інструмент, оглянулася — а віч-на-віч з нею станув Юліян Цезаревич. Вона майже зойкнула з остраху, а він з усміхом на устах сказав:
— Видко, що мені суджено лякати, пані, вас… — Вклонився, підіймаючи пальці до висків, мов перед старшиною, і ждав.
Пані Цезаревич привітала сина, повна радости:
— І звідки ти взявся, мій сину, так несподівано?
— Чого часом не зробиш, коли не бачиш місяцями і тижнями свою маму і сестер!
Дора саме збиралася додому і вкладала капелюх на голову.
— Я вас проведу, пані Вальде, — обізвався Юліян, — коли дозволите.
— Ні, дякую. Сама побіжу. Я не хочу, щоб мною хто трудився.
— Мамо, — сказав Юліян, — я беру вас і добродія Дубового за свідків, що пані Вальде, під претекстом, не довіряє мені і не хоче, щоб її провести. Чи я виглядаю на такого, що нападає по дорогах?
— Я не знаю, чи я компетентна тебе судити, — сказала пані Цезаревич, — правда, пані Вальде?
Та усміхнулася, вклонилась усім, вийшла, а Юліян прилучився до неї.
Коли зійшли на долину і ввійшли в каштанову холодну алею, Юліян перебрав від Дори накидку і сказав:
— Я передовсім мушу висказати вам свою подяку, що ви, хоч я не признаюся від часу розстання з вашою родичкою до свояцтва з Альбінськими, ви не погорджуєте моєю ріднею і відвідуєте їх. Я вже останнім разом просив вас повірити мені, що мені було дуже прикро за мій занадто гострий жаль до Альбінських, і просив вас тоді мені хоч одним поглядом відповісти. Чи ви собі пригадуєте?
Вона притакнула головою.
— А тепер?
— Тепер? Я дивуюся, як може один погляд ненависної людини когось успокоїти.
Він вкусився в уста.
— Ви вражені й досі, — сказав.
— По-вашому я все одно Альбінська, і слова, хоч би й найкращі, цього факту змінити не можуть.
— Ні, пані Вальде. Але одно питання дозвольте мені поставити.
— Будь ласка.
— Як почуваєте себе тепер тут після міського побуту?
— Дуже добре.
— Які вражіння винесли ви із столиці?
Вона зробила малу гримасу своїми устами.
— Я, як вам відомо, ані філософка, ані медичка, ані нічого з того, чим визначається тепер дипломована жіноча молодь. З мене міг би бути хіба скромний агроном, а вже виробляється "гуцулка Альбінська". Що мене обходить якась столиця. Від смерти мого чоловіка аж до часу мого повороту із столиці я була мов без команди. Але опісля я зібрала всі ті короткі ясні хвилини, коли я почувала себе собою, злучила їх, зв’язала їх у вузол і я певна себе, все одно, як звуть: Дора Вальде чи Альбінська.
Коли глянула на Юліяна, то їх погляди стрінулися, але в ту саму мить крадькома розбіглися. Вона ще хотіла щось сказати і він не перебивав їй.
— Кожна людина стає тим, до чого єство її призначує. Може, ваша наречена не така вже винна у свому вчинку, як здається. Наприклад, від вас, як мужчини, пливе якась струя сили так, начеб вам усе мусіло вдатися, за що б ви й не взялися. Може, це тільки сила українського народу.
Він усе ще мовчав. "Чи ця жінка була акторкою, чи так говорила чиста, фарисейством не діткнена, душа?" — думав він.
Нараз він сказав:
— Я прошу у вас вибачення, пані Вальде.
— За що, пане Цезаревич? Я не гніваюся, але я боюся вас, боюсь цієї біологічної народної сили.
Він шукав відповіли в її очах і по його устах промайнув сумний усміх. Каштанова алея скінчилася, деякі будинки і дах директорського дому виринули перед ними.
— Дякую, — сказала і завернула в улицю додому.
*
На другий день, коло дев’ятої години, вертався Юліян із зятем пані Рибко з ранішньоїпрогульки з ліса через старий міст. Недалеко дому Альбінських зустрілись вони з Дорою.
Вона була одягнена просто, без капелюха на голові і тримала на рамени зложене до білення полотно, а за руку вела малу Гафійку, що несла бляшану коновку до поливання полотна.