Я ступав обережно, з-під моїх черевиків сипався щебінь, а Гриць легко йшов по небезпечній стежині, інколи мені здавалося, ніби він пливе над землею, мов імлиста літня хмаринка. Ми вийшли на широченьку прадавню дорогу, втоптану мільйонами мандрівників, праворуч від нас гримів у кам’яній ущелині зеленкуватий потік, і в супроводі того чарівливого акомпанементу пливла небувала, неймовірна розповідь мого супутника. Я не змінив жодного слова з неї…
— Кілька років тому я працював у Київському Інституті Кібернетики. Мій фах — математик. Любов до цієї науки передав мені батько-педагог. Я змалку кохався в чарівному світі числа, точного виміру, бездоганного експерименту. Любив сидіти на уроках фізики, хімії, геометрії, зачудовано слухав, як мій батько веде учнів казковою стежиною міри, числа й ваги до запаморочливих верхів’їв наукових абстракцій. А потім знайомство з історією науки остаточно переконало мене у всесилі пізнання, у непереможності точних наук.
Те дитяче враження визначило мій життєвий шлях. Я поступив до університету, обравши факультет кібернетики. Ця наука владно вторгалася в свідомість людства, в техніку, в побут, обіцяла чудо у пізнанні світу та його найглибших закономірностей, моделювала процеси творчості та інтуїції, затьмарювала ореол поетів та шахістів. Я теж захопився чаклунським дарунком науки, можливістю збагнути все, відкрити для людей еру всеможливості, використавши для цього мислячих помічників кіберів або навіть кіборгів — штучних істот на біологічній основі.
Та ви це знаєте, і я не буду деталізувати.
Коли я був на останньому курсі університету, доля послала мені перший удар. Помер мій батько.
Я застав його при свідомості. Він агонізував. Ракова пухлина роз’їдала легені, лікування не допомагало, дві операції лише прискорили невблаганність.
Ліжко батька стояло біля відчиненого вікна, він любив дивитися на схід сонця, коли рожеві промені пронизували буйнолистя саду, світляні зайчики грайливо бігали по його схудлому обличчю, в запалих очах жевріла таємна туга. А я дивився на рідну, найближчу людину, і відчував, що вона йде від мене назавжди, що вона тане на моїх очах, як літня хмаринка, і нема в світі сили, яка б утримала ту страшну неминучість. Сльози, жалі, знання учених, старання лікарів — все дарма, дарма, дарма!
Вже тоді в мою душу закрався сумнів у всесилля науки. Думи мої були суворі й безкомпромісні. Що з того, думав я, що коли-небудь всемогутня наука грядущого знайде еліксир безсмертя? Що з того моєму батькові? Що мільйонам невідомих, які щоднини агонізують, простягаючи руки до безмовного бога, або в пустелю потойбічного небуття?
Батька не стало. Лишилася пам’ять і маленький зелений горбик над його прахом. І кущик бузини, посаджений якоюсь бабою. Та ще бадьорий некролог, виголошений ученицею дев’ятого класу Оксаною на цвинтарі. "Пам’ять про чудового вчителя навіки збережеться в наших серцях". О, наївне дівчисько! Ти вже завтра будеш заливатися від сміху, слухаючи дотепи твоїх однокласників. Ти вже післязавтра млітимеш в обіймах якогось чорноокого хлопчини, і навіть на ум тобі не спаде скорбне обличчя покійного математика, який так любив вести вас по лабіринтах знання!..
Що ж! Так має бути. Так буде. Проте, ілюзія розвіялася. Я замкнувся в собі, дух розпочав скорботну працю аналізу, розтину загадки життя.
Я поступив до Інституту Кібернетики, закінчив аспірантуру, легко захистив дисертацію. Мені пророкували чудове майбутнє. Я працював у відділі видатного вченого, де конструювалися найновіші моделі логічних машин. Перспективи, прожекти! Безсмертні кіборги, самопрограмуючі механтропи, невразливі космонавти, що прямують до далеких світів, штучні вундеркінди, які відкриють для людей найпотаємніші глибини матерії, композитори і автомати-поети, які розвінчають містичність творчого натхнення і покажуть його раціоналістичну основу. Було багато розмов, вигуків, статей, академічних заяв. Було чималенько погроз змоделювати процес інтуїції. І все таки, я вже залишався байдужим до тих слів. Щось в мені змінилося, щось якісно трансформувалося.
Одного разу я йшов вулицею Києва, довкола плив людський натовп і котився гомін. Все було, як завжди. Та я зненацька відчув, збагнув, чого мені не вистачає.
Мій погляд впав на вітрину універмагу. Там стояли манекени. Модерні хлопці й дівчата з пап’є-маше. Вічні усмішки, завчені жести. Жахлива статика, неможливість що-небудь змінити. Все буде довіку так, як звелів модельєр.
І я зрозумів, що в науці є така небезпека. Статичність програми, первісного імпульсу. Ми повинні вичерпувати заданий імпульс до безконечності, хоч, може, він веде нас до тупика. Ми змушені користуватися результатами експерименту, поставленого з допомогою того чи іншого пристрою, хоч, може, той пристрій дає нам сигнали, змодельовані архаїчним ступенем знання. А найголовніше — серед лавини машин і кіберів людина залишається незмінною, вона лише однобічно загострює свій інтелект, а в інтуїтивно-етично-чуттєвій сфері поступово деґрадує, бо повністю покладається на раціональний аналіз кібернетичного світогляду.
Гриць замовк. Назустріч нам простувала група туристів. Чулася транзисторна музика, веселий сміх. Попереду йшов худорлявий провідник — сван, вів за повід коня, на сідлі було приторочено кілька рюкзаків. Туристи, побачивши нас, закричали, загомоніли. Віталися, спантеличено оглядали Гриця, дівчата обпікали його сласними поглядами, а він не звертав увагу ні на кого, йшов далі по стежині незворушно, урочисто, ніби поруч нікого й не було.
— Ей, хлопче! Тебе, може обікрали? Чи не потрібні кеди? У нас є дві пари зайвих?
— Йому не треба, — знизав я плечима. Він звик босоніж!
— А харчу? Може треба підрубать? Га? А то твій товариш на анахорета схожий? Чи не йога ти десь в печері видовбав? Га?
— Ха-ха-ха! Сміялися туристи і гірські долини гралися луною реготу.
Група зникла за поворотом, знову настала мудра тиша, я наздогнав Гриця і він, глянувши на мене з м’яким усміхом, глибоко зітхнув і вів далі свою оповідь.
— Далі сталося так, що я покохав. Вона вчилася на філологічному, писала гарні вірші, опублікувала книжечку. Я відчував у її поезії те, чого не вистачало мені — прагнення в світ трансцендентного, позачуттєвого, єднання з невидимим, невідчутним, небувалим, подолання бар’єру особистості, обмеженості індивіда, замкнутості в лабетах інтелекту. Чудові дні, вечори. Мені здавалося, що я, нарешті, знайшов жаданий синтез. Він у поєднанні закоханих, які вливають до спільноти свого чуття неповторний нектар окремішнього досвіду. Я раював, відчував себе на сьомому небі…