Антін Калина

Сторінка 3 з 11

Кониський Олександр

Е, правду мій Опанас каже, що усі заслані — то великомученики і страстотергщі. Справді, вони мучаться, вірній сказати: їх мучать, мучать і духовно і тілесно. Хіба ж не мука приневолювати чоловіка, щоб він щодня потроху теряв образ божий, щодня потроху вмирав, і не давати йому вмерти... Умирання без смерті! Хіба се не пекло!.. Мені здається, коли б старого Данта заслали під назирець поліції у Царевосан-чурськ4 або в Царевококшайськ 5 хоч на один тиждень, він відрікся б свого "Пекла" і сказав би: "От де справжнє пекло!"

Одначе я не описую подробиці життя на засланні, цур йому! Нехай воно москалю сниться! Я так тільки кинув на папір до слова кілька штрихів про заслання.

Отож і привезли Калину у якийсь Царезомосковськ6 — хіба їх мало в Росії є! "Отут,— кажуть,— живи!" "Живи" — коли там не можна жити; там можна тільки вмирати.

Калина опинився зовсім у новому світі. Нова природа: гаї, гаї і гаї без кінця! Зверху замість блакиті українського неба висять олов'яні хмари, а внизу під ногами сніг, сніг і сніг... Замість чепурненьких, огрядних домиків на місцях України, стоять чорні, наче осмалені, понурі і мрачні, як сам самоїд або чуваш, і непривітні, журливі будівлі... Замісто рідної речі чується чужа, начебто й знайома, та не своя. І люде, і звичаї їх —

усе чуже, нове... У Парижі, у Дрездені, у Лондоні Калина швидше б привик; менше б бачив чужого, чудного, ніж у тім Царевомосковську!..

Перший місяць життя на чужині здавався йому якоюсь вічністю!

Спізнався де з ким Калина, прийде в гості, сяде, мовчить, наче чого шукає.

— Скучно тут вам? — спитають його.

— І скучно, і тяжко.

— Сё так з першого разу,— втішає його комісар,— поживете — привикнете. Ви тільки трошки приневольте себе: от про книжки забудьте, не згадуйте нічого т а к о г о... Так воно й байдуже!.. Житимете, як і ми... І ми ж люде...

— Ні! Не привикну я! — відповів Калина.-^— Ніколи, і вмру, а не привикну до вашого краю, до ваших звичаїв.

— Гм, не радитиму,— каже комісар,— бо як так, так воно, знаєте, теє... Довго прийдеться вам жити у нас.

І оце "довго" так і обів'ється довгою гадюкою круг Калини-иого серця.

Ідуть дні за днями, ночі за ночами — не йдуть, а тягнуться, лізуть, мов черепаха: довгі, довгі і кінця їм нема! Зранку бажає Калина, щоб швидше ніч прийшла; прийде ніч — бажає, щоб швидше світало... і так щодня!

7

І день іде, 1 ніч ще , і голову схопивши в руки, дивуєшся — чому не йде апостол правди і науки...

IV

Раз якось не спалось Калині; чого вже не робив: і на той бік повернеться і на другий, то засвітить світло, почне читати книжку — от наче дрімає, потушить — а сон і втік!.. Гуде вітер у бовдурі; свище сніг у вікна; мороз на даху гвоздя рве та стріляє, а в Антона на душі і трудно, і нудно: думки так і лізуть одна за другою! Як то добре, хоч і з злиденною долею, жилося в Отаві! Час не йшов, а летів! Там була робота по душі та були приятелі! Там його старий і стара! А тут?!

Гадає так собі Калина, як ось щось як задзвонить до нього в хату — він так і підскочив. "Господи! Чи не знов синьомун-дирнії гості8! Вже ж більш нікому в таку пізню добу та в таку завірюху!" — подумав він. Взяв свйгло, пішов до дверей.

— Хто там? — питає.

— Свої! Відчиніть!

— Хто свої? З поліції?

— Ні, від Кабанова.

Одступило у Калини від серця. Відчинив. Ввійшов у хату чоловік, увесь обліплений снігом, так що не можна було вгадати, який він з себе, чорнявий чи білявий.

— Що вам треба? — питає Калина.

— Так і так... Послали пани,— вибачте, що вночі,— нещастя у нас велике: панночка у нас занедужала вельми. Лікаря нема дома, десь на села поїхав... Просять пани вас швидше.

Калина не змагався, швидше убрався, надяг кожух і вийшов. Під ворітьми його ждали коні. Прийшов Калина до Кабанова, питає:

— Що таке у вас?

Обступили його разом усі: ї Кабанов, і його жінка, і мати, і небога.

— Поможіть! — просять.— Наша Марина занепала, та так зразу... Ще недавно пила, їла, розмовляла, жартувала. Знаєте, яка вона весела,— та зразу як ойкне!.. Так і покотилася...

— Де ж вона?

— В своїй хаті. Ось ходімо до неї.

На багатім ліжку з горішини прикрита до грудей шовковим червоним одіялом лежала недужа. Чиста, тонка, біла, мов сніг, сорочка, застягнута під самим горлом, покривала дівочі груди, котрі так і колихались то вгору, то вниз. Недужа тихо, але глибоко стогнала. Очі у неї були до половини заплющені; густі русі коси, наче шовк, вкривали подушку з обох боків голови. Високі та тонкі брови зблизились до рісниць... Довгі рісниці здавались вогкими... Губи бліді; на одній щоці, мов великодня крашанка, грав рум'янець... Усе лице з'являло якусь незвичайну простоту, тихість, покірливість і наче тугу і журбу... Калина тихесенько наблизивсь до ліжка.

— Не бійтесь, не розбудите! Вона не спить,— промовила Кабаниха.

Підійшов до ліжка Калина. Зараз, звичайно, за руку недужу: живчик полічив, температуру виміряв, здвигнув, звичайно по-лікарськи, плечима і замислився. А недужа тим часом розкрила свої чорні, широкі очі, і погляд її впав якраз ка очі лікаря... Калині здалося, неначе якась електрична іскра пробігла по ньому...

— Се ви? — стиха промовила неружа.— Господи! Се ради мене вас серед ночі скуйовдили!..

— Дарма, дарма! — відповів лікар, дивлячись в її блискучі очі... "Таких очей,— подумав Калина,— я ніколи не бачив..."

А ті ж самі очі він бачив ще вчора!..

Недуг Марини затягся і вимагав пильного лікарського догляду. Місцевий лікар забавився на селах. Калина мусив двічі і тричі навідуватись до недужої і просиджувати часом дві-три години біля ліжка, висліджуючи, як іде недуг. Молодий лікар не те що щиро, любовно, сердечно, по-лікарськи до-глядував і лічив недужу, а, сидячи біля неї, чувствовав, що лихо заслання хоя на годину відступає у нього від серця.

Приїхав ? місцевий лікар. Недужа сказала, що= нізащо не хоче переміняти лікаря, що Калина хай лічить її до кінця. Сам місцевий лікар — з жидів він був — згодився, що краще лічити: тому, хто почав і хто слідив за розвоєм недуги.

На десятий день недугу увечері уся Кабанова сім'я пішла до церкви на всеношну; назавтра було якесь велике свят©... Калина сидів, звичайно, біля недужої, котра ще не здоліла підводитися з ліжка.