— Мабуть, доведеться спускатися пішки...
Ми полічили з ним усі одинадцять поверхів. Брат не відривав руки від поручнів. Попрощавшись з ним унизу, я злетів нагору ліфтом і розповів дружині про братів "коник".
— Йому здається, що будинок може впасти.
Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам оте боягузтво здавалося смішним.
Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, дг він служив, бо вона переїхала в нове приміщення — на п'ятдесят другий поверх. Як він пояснив те, мені не відомо. Ходив без роботи цілих півроку, поки вдалося підшукати місце в конторі, що містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив його на перехресті Медісон-авеню й П'ятдесят дев'ятої вулиці.
Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом, поки спалахне зелене світло. А я подумав: "Скільки їх тут, отих диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, яку треба перейти, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом таксі, — ангелом смерті!"
На землі брат почував себе цілком спокійно. Якось ми всією родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть веселий, і я його ні про що не розпитував. В неділю по обіді ми повернулися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа Вашінгтона, я раптом побачив над містом чорну грозову хмару.
Коли виїхав на міст, дужий порив вітру кинув машину вбік, і я ледве втримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами.
А на середині я зненацька відчув, що він повільно осідає. Я не міг сумніватися в міцності мосту й водночас боявся, що за якусь мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю недільну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку.
Ноги похололи, і я, певно, не загальмував би в потрібну мить.
Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І в мене, як ото буває при підвищенні тиску, потемніло в очах.
Страх має великі очі, й, коли він сягає апогею, десь глибоко в душі чи в тілі — не знаю напевно — у нас раптом відкривається приховане джерело, що з нього ми п'ємо снагу для опору. Так само й тепер, коли ми подолали середину мосту, страх мій почав гамуватися. Дружина та діти милувалися грозою і, очевидно, нічого не помітили. А я навіть не знав, чого злякався дужче, — чи того, що міст западеться, чи щоб вони не помітили, як мені лячно.
Я почав пригадувати всі події минулої доби: може, якийсь випадок, розмова чи сутичка дали поштовх моєму страхові, навіяли похмуру думку, ніби порив вітру здатен перекинути або зруйнувати міст? Ба ні, ми чудово погуляли, й моя напружена пам'ять не могла відшукати чогось такого, що дало б привід для цієї хворобливої тривоги.
На тому самому тижні мені треба було їхати в Олбані. Видався ясний тихий день. Та згадка про недавній страх була ще надто свіжа, і я поїхав манівцями, аби тільки не попасти на міст. Проте біля Трої таки трапився невеличкий місток, і я перескочив його без хвилювання. Мені довелося плутати миль п'ятнадцять, щоб уникнути наступної перепони!
Повертався я також манівцями, а наступного ранку пішов до лікаря й сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:
— Боїтеся мостів! Та візьміть себе в руки!
— Мабуть, це у нас спадкове,— пояснив я. — Моя мати, приміром, боїться літаків, а брат — ліфтів.
— Вашій матінці понад сімдесят, — відповів лікар. — Це одна з небагатьох цікавих жінок, що їх мені випадало зустрічати. Не спихайте свої гріхи на неї. Будьте чоловіком, от і все.
Отож нічого порадити він не міг, і я попросив у нього адресу лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що я лише згайную час, хоч і дав мені одну адресу. Але й той лікар заявив, що мій страх — усього-на-всього свідчення якоїсь непевної тривоги і для з'ясування її треба пройти весь курс психоаналізу.
Однак у мене не було ні часу, ні грошей, а головне — віри в ту
шарлатанську науку. І я відповів, що вже якось сам подолаю свій страх.
Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою. Проте як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всяке траплялося: й гіркі знегоди, й напади безмежного щастя. Та невже отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства?
Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили керують моєю долею, й вирішив прислухатись до поради лікаря та взяти себе в руки.
Але через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайд, в аеропорт. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній машині. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши в аеропорт, замовив каву, але руки так тремтіли, що розхлюпав її на стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, весело провів нічку. Не казати ж йому, що я ліг дуже рано, після цілком тверезого дня, але боюся мостів?
Того самого дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим, узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути не міг. За вікном повільно крутилася, освітлена прожектором, статуя дівчини — реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі прожектор вимкнули, та невгомонна статуя й далі рипіла. Я ні разу не бачив, щоб вона зупинялась, а тієї ночі, лежачи без сну, все думав: коли ж її змащують та миють? Я навіть співчував їй — адже й вона, як і я, не знала спокою.
Я почав думати, чи є в неї рідня. Може, її мати виступає на естраді, а батько давно махнув на все рукою й сумно водить автобус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я бачив, як з нього вивели п'яну жінку в ротонді з соболя й посадовили в машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся та картина чомусь навіювала тривогу — яскраве світло, що лилося крізь розчахнуті двері, пізня, передранкова пора й ця п'яна жінка із своїм стурбованим супутником... Звідкись узялися дві машини й, скреготнувши гальмами, стали під моїм вікном. Із кожної вискочило по троє й заходилися дубасити одне одного. Мені здавалось, що я чую, як тріщать кістки. Щойно з'явилося зелене світло, вони знову скочили в машини й помчали геть. Як і оте загадкове мерехтіння, побачене мною з літака, ця бійка, мабуть, свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари й жорстокість. Я раптом пригадав, що в четвер мушу їхати до Сан-Франціско й що доведеться долати міст із боку Берклі, де мене чекають на сніданок. "Візьму таксі туди й назад, — вирішив я, — а машину залишу в готельному гаражі". Знов і знов я вмовляв себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби міст може запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевого збочення? Жив без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому й причина?