Його ж відповідь зводилася до того, що ці питання вирішуються не тут і не нами. Бо для цього потрібні відстороненість і перспектива. А ми їх позбавлені. Тому що ми — полонені. Бранці часу, обставин і власного хворобливого тіла. Це — в нашій природі. Бо нас з головою занурено в плин речей. Все, що ми бачимо — це або зігнуті спини, або перекошені роти. Ми відчуваємо свій час, але так, наче це уповільнена зйомка. Найвищий з нас може охопити поглядом максимум цей вигин вулиці. А от, наприклад, що діється за поворотом, ми не знаємо. Хоча ми й пам’ятаємо, як там було, коли нас там носило. Але з того часу все, напевно, помінялося.
От якби хтось бодай час від часу з якоїсь вишки посилав нам сигнал, як би ми тоді піднеслися душею! В кожній точці маршрута ми б знали, де йти, а де не потикатися.
Або як добре було би (не кожного разу, звичайно, а тільки у найпожежніших випадках), якби нам (не з супутника, а з вертольота) кидали рятівну линву. Щоб ми за неї хапалися.
Те, що він називав "линвою", не конче мало би бути корабельним канатом чи знаряддям, що у спортзалах чіпляється гаком до стелі. Згодилася б будь-яка мотузка, достатньо груба, щоб витримати його вагу. Цей образ зберігався у нього в дитячих спогадах. В тих, де він так уп’явся в линву ручками і так затис її між колін, що, коли вона підняла його вище дерев, він не зірвався, а, навпаки, побачив те, чого з землі не видно. Але у якому році було таке і за яких обставин, він того не пам’ятав. Це міг навіть бути не факт життя, а продукт його уяви. Дитяча фантазія. Мрія. Сон.
З цією думкою він дійшов майже до краю Узвозу і спробував загальмувати. Там, за церквою свято кінчається. Там нема кіосків з музикою, там не здибаєш тих, з ким є про що згадати. Йому — туди. Але чи готовий він вертатися додому? До найближчого транспорта треба ще попойти. Ні, не готовий.
Можна крутнутися, удати, ніби ти щойно сюди підійшов і попереду в тебе слалом-гігант з піруетами і призовим фінішем. Але чи хоче він бачити те, що й за першим разом в’їлося в пори? Ні. А спотикатися об рельєф? Теж ні. А об чиїсь спритно підставлені ноги? Ні, не хоче. Що ж робити?
Він завернув на алейку ліворуч, уже під самою церквою (там не так завізно й легше міркується), знайшов ділянку трави, не загиджену харчовим сміттям, і плюнув туди. I в цю мить щось сталося.
Що саме, він так і не зрозумів. Він почув звук, який нагадував водночас ляскіт батога, вибух фугаса і грім. Якщо це був грім, то в парі з блискавкою, яка вирвалася з-під землі і поцілила чоловікові в серце. Серце не змогло вмістити стільки болю і по прямому каналу погнало його в бік руки. Біль ошпарив чоловікові пальці і відрикошетив у ногу. Чоловік вирячив і зразу ж заплющив очі, але так нічого й не видивився, бо стояв спиною до джерела подій.
Там, позад нього, по інший бік доріжки вже годину товклася театральна трупа. Кілька молодих акторів розігрували мікропєси, написані їхнім ідеологом-режисером, але ніхто з перехожих не звертав на них увагу. Всі гадали, що так і треба, й що це — не нове слово сценічного мистецтва, а охвістя натовпу, загнане у цей апендикс магістральним потоком. I їх можна зрозуміти. Єдиною торгівельною принадою скверика був сердитий нумізмат, який розклав на землі офіцерські погони, медалі та грошові знаки з попередньої епохи.
Кредом цього театрального колективу був "реалізм без меж". Повна імітація природних процесів. Усунення загат між грою й життям. Між картиною й рамкою. Рух від життя у мистецтво і назад в життя. Як вдих і видих. Театр як несподіванка. П’єса як імпровізація. Вистава як провокація. Сюжет як гепінінґ. Пауза як текст і жест як дискурс. Вони півтора року збиралися в підвалі, де проводили репетиції, максимально наближені до медитацій. З елементами йоги, кунґ-фу і тай-чі. Але через байдужість населення й ворожість бюрократів ніхто про них не знав. Тому у п’ятницю вони постановили на цьогорічному святі міста збудити публіку, вирвати її зі сплячки й примусити хоч на хвилину замислитися.
Для цього ефекту вони ще з вечора притягли на алейку під церквою дошку, щоб ляснути нею об асфальт, і тепер, ставши ногами на один кінець, інший вигнули наскільки було сил і по команді відпустили руки.
Чоловік не встиг ні злякатися, ні з’ясувати, бомба це чи інфаркт, яким його від початку березня страхали лікарі. Біль зник, а з’явився спокій дивної щільності й теплоти. Ніде не рухаючись, чоловік почав набирати висоту. Звідти, де він опинився, все було як на долоні — перспективно й відсторонено. Приховані дотепер зв’язки попроступали мов жили на старечій нозі. Мов річки та дороги на кольоровій малі. I залізниці з трубопроводами теж.
Він завис над Узвозом і побачив місця, де щойно спинявся. Не всі, а лише найбільш пам’ятні. Таких зупинок він нарахував п’ять. П’ять майже згаслих кострищ. Від його погляду жарини набрякли полум’ям, але не змогли розродитися вогнем. Замість спогадів про вогонь — спалахи відчайдушних іскор.
Незабутнє видовище.
П’ЯТА ЗУПИНКА
Ось на початку березня чоловік крокує сльотявим бульваром. Йому п’ятдесят чотири роки. Його одяг свідчить про смак, його погляд — про досвід, його хода — про те, що він відчуває кожну свою м’язу. Дійшовши до парадного, він обтрушує з пальта сніжинки і піднімається ліфтом на останній поверх. Там в затишній однокімнатній квартирі на нього чекає жінка, до якої він час від часу ходить по радості життя.
Життя, полюбляє казати він, без радості — не життя. А радість — це як електрика. Ця жінка вміє видобувати з нього електрику. Кіловатами. А він із неї. Тому їм так добре разом. Вона завжди несподівана. Як будь-який справжній витвір мистецтва. І загадкова. Вона ніколи не просить. Вона бере. Все, що їй треба. Вона називає себе гейшою.
Гейші, сміється він, рослини кімнатні. А ти у нас — мисливець, єгер, і браконьєр. Ти у нас — чемпіонка сафарі.
І згадує, як це було вперше, кілька учбових років тому. Вони з нею працюють на одній кафедрі. Вона переїздить на цю квартиру, купує бляшанку фарби і забуває її на роботі. Вона дзвонить. Він опиняється біля телефона, бачить, що її торбочка все ще стоїть під вішаком, питає адресу, обіцяє підвезти фарбу. Вона каже, що їй, насправді, ніяково, бо він, як-не-як, а завкафедри. В житті, він каже їй, є речі цікавіші за ніяковість. Він знаходить її квартиру. Вона відчиняє двері. На ній — плямастий халатик, в її руці — пензель. Вона перепрошує, каже, що не встигла дофарбувати плінтус, тут трохи лишається. Потім стає на коліна і тягнеться пензлем в куток. Тоді так само вигинається у протилежний бік. Чоловік опиняється під вежою високовольтних передач. Гарячі хвилі електрики вибивають усі його запобіжники.