Низенькі дерев'яні будівлі, невисокі земляні хижки, обмазані білою глиною, покриті соломою, веселою зграйкою прудко розбігалися по велетенській галяві. Стежина розросталася у битий широкий путівець, в порохняві якого то тут, то там проступали сліди босих ніг, відбитки кінських копит, коров'ячих ратиць. А увесь гостинець був потинькований то більшим, то меншим хрестовинням — вочевидь лісові птахи уже достеменно знали, що можна доста поживитися на людських шляхах.
Побіля кожної оселі росли дерева. Спершу могло видатися, що то ліс зеленими плямами прорвався до людької обітниці, але, придивившись, чужинці зауважили, що то гості не з лісової пустоші, бо гілля вгиналося під великими брунатними плодами. Поруч достигали темні, аж чорні, кульки, покриті сизою осмугою ранкового туманця. Побіля осель клопоталися жінки. Хто у великих глиняних посудинах розтирав зерно — білий солодкий димок покривав їхні обличчя хлібною пудрою, хто у неглибоких глиняних ямах розводив огонь. Жінки зводили голови і сумирними поглядами вдивлялися у прийшлеців. Їх поява у поселенні ні в кого не викликала тривоги — були ж бо безоружні, та й не віку воїв. Отож по мірі того, як вони пробиралися далі, зацікавлений гамір стихав, щоб так само вигостритися та й стихнути в наступному дворищі.
Підвели їх до найбільшого і найвищого в стійбищі двоповерхового зрубу. На поклик вийшов з дверей вродливий, ставний чоловік. Був немолодий, та зріла, доведена до найвищого розвою сила перекочувалася могутніми грудьми рухкими залізними м'язами, карі очі дивилися прямо і твердо, одразу ж ставлячи незбориму перепону між ним і співбесідником. Крем'яна порода відчувалася у ході й гордовитій поставі. Одягнений був просто, як і ті, що їх полонили, тільки довге сивувате волосся стискав металевий обруч з викарбуваними візерунками, а мережану сорочку оповивав такий же шкіряний пасок з металевою облямівкою. У кожному рухові вчувалася ватажність, владність. Приземкуватий поводир загону ще більше змалів у його тіні, вони про щось довго перемовлялися, раз по раз озираючись на прийшлеців. Врешті дійшли якогось рішення, бо господар, відсторонивши співплемінника, попростував до прибульців.
— Ласкаво просимо до нашої Венедії! — прогуркотів грудним, густим басом, — Будьте бажаними гостями на землях словенського Слова. Ми не розбійники і не таті, що нападають на подорожніх, просто моїх розбишак, — він скосив насмішкуваті очі у бік озброєної ватаги, — трохи стривожили люди без охорони і поклажі. — Якщо у вас клопіт, ми допоможемо, якщо мандруєте з цікавости, аби роздивитися нашу землю, ми покажемо все, що забажаєте. Якщо ж вивідуєте наші дороги з лихими намірами, то судом для вас будуть наші боги.
— Ми прийшли з добром, — відповів Апостол, низько кланяючись у відповідь, — Наша поклажа — істина, яку ми несемо з роду до роду, від племені до племені. Ми принесли вам вість про Сина Людського і Сина Єдиного Бога.
Слова проявилися в голові Апостола з раптовою силою. Так, звісно, він знає цю мову, вона давно жила у ньому сполохами видінь, зойків, сплесками далеких пісень. Слава Богу, дістався-таки нарешті тієї землі, про яку говорив і куди посилав його Учитель!
Вождь зацікавлено обмацував його поглядом, та все ж утримався від подальших розпитів. Спершу гостина.
Жестом запросив до своєї господи, пристав при вході, пропускаючи всіх трьох до високого терема.
Вперше за довгі місяці виснажливих мандрів вони ступили до людської оселі. Стояли якусь мить, допоки очі звикали до півмороку та не проступили у ньому дерев'яні лави, довгий вичовганий стіл з круглими заглибинами по краях, барвисті тканки, розвішані по стінах. Посередині мерехтів вогник, пострілюючи тонкими, блискучими голками. По кутках на мотузках звисали дерев'яні фігурки розмальованих чудернацьких істот, прикрашених засушеними квітами і травами. Апостол перехрестився. Господар з подивом простежив за його рухами, але не мовив ані слова. Запросив сідати, сплеснув долонями.
І тут же прошмигнули дві меткі, безжурні молодички, розкладаючи на ослоні теплий хліб, сир, печене м'ясо, зелень, фрукти. Схрестивши руки на грудях, господар почав голосно проказувати: "Молимо Влеса, отця нашого, нехай потягне в небі ко многости суражів, і хай зійде на нас сурі віщати, золоті кола повертаючи. Та бо сонце наше, бо світить на доми наші і перед його лицем блідне лице огнищ наших домашніх. Сему огнику з мургли речемо показатися і взятися аж до мудрого світла, і речемо йому ім'я огнебоже, і йдемо трудитися, як всяк день, моління утворивши, м'ясо їмо і йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли всякому мужу, що чинен єсь трудитися на хліб свій..."
Жертовник був розмальований кольоровою глиною. Чотири різьблені стояки утворювали кам'яну хрестовину, крізь яку розростався вогонь. Од кожної страви по шматочку, од кожного напою по ковточку... Господарі молилися богам, ділилися з ними плодами своєї праці, просили заступництва і миру. Апостол марив. Йому нараз здалося, що він потрапив не в затишну людську обитель, а в часовий прозір. Тут до його появи було все зрозуміло, ясно, узвичаєно. Закритий могутньою лісовою сторожею, світ жив за своїми законами, відновлювався, завмирав і знову буяв трепетними кольорами. Тунель, який він зі своїми супутниками пробив, був вузьким, тісним, в ньому на кожному кроці чигали обвали та прірви, і пройти ним можна, лише ступаючи крок у крок, по одному... Та крізь цей пролом усе ж пробивалося могутнє, потужне світло. "Щось трапиться", — марив Апостол. Він одганяв од себе моторошні видіння майбутнього, але все глибше заходив у серце ніж.
У світлиці стояла тиша. Господарі тактовно мовчали, не виказуючи нетерпіння. Тільки по часі знову пролунало запитання:
— Хто ви? Звідкіля? Що шукаєте в наших українах?
— Ми посли Господа нашого Ісуса. Його слуги. Його раби..
Глава 2
ПРЕДТЕЧА
...Напівпрозоре марево повільно напливало на ріку. Андрій ніколи не думав, що буде все так просто. Ще вчора він запитував Іоанна:
— А що, як Він ніколи не з'явиться? А що, як Він прийде, а ми Його не впізнаємо?
— Чого ж ти чекаєш від Його пришестя? — лютував Іоанн, — Чи не огидна людська цікавість привела тебе, хлопче, до мене? Чи не надто легко торкаєш ти словами і помислами того, що ні мисль, ані слово осягнути не можуть, бо не можуть вмістити?