Апостол жестом підкликав учнів. Вісьмом наказав повертатися. Кивнув на лодію й рішуче різонув рукою: вниз, до людей! Благословив, возложивши кожному на голову висхлу бесплотну правицю. "Повертайся додому, — мовив дівчинці у сірій запилюженій накидці. — Там знайдеш собі мужа... Роди дітей, рости людей..." Чоловікам не сказав нічого. Пощо передчасі знати свою долю? Кожен з них невдовзі піде за юним провідником у світ тіней. Отой з дитячою прозорінню в голубих очах та ледь згорбленою поставою згорить живцем у недобудованому храмі, що його поночі візьмуть в облогу летючі вершники з довгими списами і гортанними голосами. Темної ночі облетять навколо майже готової споруди, а потім одночасно жбурнуть жовті смолоскипи на стіни, на дах. Жалючі квіти в мороці викинуть свої яскраво-жовті ядучі пелюстки.
...І тільки купка праху залишиться...
...Отой. ...Отой. ...Ота.
Він стріпнув головою, відганяючи похмурі видіння. І все ж вони ще поживуть, ще спізнають милосердя, а кому поталанить — то й щастя.
А там вгорі... — погляд старця плив голубими хвилями, пробивався крізь чорні валуни, закрути, завороти. Далі, далі... Та далі густа пелена. Прийдешнє не прозиралося.
Його супутники ковтали сльози й гамували протести. Ніхто не перечив його волі. Спускалися до води та все оглядалися: може, передумає? Мовчки повантажилися в лодію. Весел не підняли. Вода спершу тихо, а невдовзі швидше, прудкіше понесла їх вниз.
І все. Вони залишилися втрьох. Марія — худа, щупленька жінка — мерзлякувато горнулася у темну шалю, безбарвним зором проводжаючи відбульців. Філдей надсадно хекнув і відвернувся. Кремезний, із збугреними м'язами, смоляним цупким волоссям, був подібний до гранітного річкового валуна, обтесаного нескінченними хвилями. Лодію розвернуло на повороті, і за мент вона щезла з очей. Марія і Філдей сіпнулися, та враз, ніби про щось згадавши, одночасно повернулися до Апостола. Оці двоє готові були йти за ним без сумнівів і розмислів. Вони не шкодували за ветхим суденцем, що було пристанищем у їхній довгій дорозі, прихистком і домівкою. Буде так, як він скаже.
Апостол мовчав. Спливли дні і дні, відколи вони бачили останнього поселянина. Опісля, як минули краї скіфів, до них долітали лише далекі голоси. По ледве вловимих знаках вони дізнавалися, що на берегах кипить життя. Плакали діти, ніздрі вловлювали запахи смаженої риби, крізь густі зарості верболозу прорізалися живі, теплі вогники. Та людей вони не бачили. Таємничі невідомі племена ховалися у річковій імлі.
— Будемо поки що спочивати, — спроквола озвався до своїх супутників. — Завтра буде інший день.
І була ніч...
Міцно змотузованих, їх вели лісовою стежиною. Малиновим голосом ґелґотіла стривожена рання пташка, чужі насторожені духи підповзали до них у ранковому тумані і сахалися од ляку.
— Хто ви? — допитувався приземкуватий кругловидий чоловік, блискучий гостряк кістяного ножа теліпався на шкіряному паску, вибілена полотняна сорочка була любовно помережана цвітною вишивкою. Апостол усміхнувся. Не було на душі тривоги, але і спокій ще не прийшов. Ще не настав час Слова.
— Так звідкіля вас принесло? — марудив кругловидий чоловік, потираючи ліве плече. Апостол знав, що там рубцюється синюшний глибокий шрам. Нестерпний біль пробивася гострими сполохами з його зіниць. Зараз чоловік нервував, від утоми і тривоги при появі чужаків сіпання ставало частішим і дошкульнішим. Апостол підняв зв'язані спереду руки і доторкнувся до свого поневолювача: ти людина, я людина, я прийшов до вас, я прийшов з добром.
Загін нараз зупинився. Загудів ліс, чи то слух враз розпросторився, втягнувши в себе нечутні досі звуки. Холодний пістрявий небозвід раптово вигнувся і зламався. Поводир загону, оглушений полегшею, що так несподівано наступила, обережно, ще не вірячи самому собі, повільно відпружував скулену спину. Лагідніло обличчя, розгладжувалися зморшки. Гурт воїв збентежено позирав на них, відчуваючи, що щось трапилося поміж осих двох. Та тільки що? Що такого важливого і цікавого вони тільки-но пропустили мимо очей чи вух, не зауважили? Ватажок, а чоловік-кругляк був таки ним, бо тільки головний міг сподіяти те, висмикнув з-за пояса ножа і розрізав мотуззя на руках Апостола та його супутників. Та тут же владно кивнув головою, спонукаючи пришельців рухатися далі. Подивування і недовіра врунилися на його круглому, м'якому обличчі.
"Це має бути простий і теплий світ, — думки соталися легко і вільно. — Вони не люблять чужаків, тому що бояться. Людина завше боїться невідомого і незрозумілого. Та в них відкриті й дитинні душі, які дослухаються до голосів землі і прагнуть неба. Вони дочекалися". Звів погляд і помолився півголосом: "Отче наш, що на небі! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя..." Губи шелестіли, мов осіннє пале листя. На нього озиралися, прислухалися до незнайомої мови. Слова ще не проявлялися. Магічний, магнетичний потік звуків звивався в одну зернисту вервечку, що вилася навколо кожного і кожного заворожувала.
Філдей та Марія простували за учителем, приставши на півкроку. Власне, так було завжди, так було тепер — він спрямовував їхню дорогу, і єдине, що вони могли зробити для нього — відгорнути гілляччя, яке нависало над головою, та голосним криком наполохати звірину зі стежі.
А на ній уже стояла дитина.
Запах хліба, теплих осель війнув несподівано і гостро.
А потім зламалася стіна лісу і очам відкрилася затишна улоговина, обнесена земляним високим валом, на якому виднілися людські постаті.
Дитина, біле янголя в білій льолі і темними маслинами очей, одразу вирізнила його із зайшлого гурту. Сонце лагідно обгорнуло маленьку трепетну фігурку, іскриста світлина поважно рушила назустріч. Половіли жита. Важкі руді колоски тягнулися до них, кланялися. Дитя підступало до Апостола. Час зупинився. В якомусь нетутешньому, неземному вимірі вдивлялися одна в одну дві безсмертні людські істоти.
Янголя радісно засміялося і простягнуло до нього рученята. Так за руку з крихітною господинею вони й перейшли через розчинену навстіж важку браму, викладену з велетенських колод.