Глава 7
АНДРІЇВСЬКИЙ ХРЕСТ
Андрій жестом зупиняє лемент своїх вірників. Преторіанці зирять насторожено на людей, які збилися у тісній, бідній комірчині знаменитого патрійського лікаря Фотія. Він тут живе. Чаклун, що лікує патриціїв та рабів, і ні з кого не бере платні. Се, звісно, він — білобородий, у білосніжній тозі, оно ховається в затінку. Апостол спокійний, здається, він чекав непроханих гостей. Преторіанці побрязкують мечами, часу немає на прощання, немає його навіть для останнього благословення. Войовники готові вмить його пов'язати, наказ начальника таємної служби чіткий.
Андрій жестом зупиняє лемент своїх вірників, спокійно простягає сивоголовому Фотію дерев'яного хреста, яким він щойно освячував дійство, і виходить за центуріонами з комірчини. Хоче востаннє оглянутися, та в тісняві це неможливо. В комірчинні глухе шепотіння: "він повернеться..." Шепотіння молитви і неголосний чистий звук величального хоралу.
Над Патрами ніч — Язон не захотів привертати увагу до цієї події. Була людина — і нема. До ранку усі заспокояться. Хто стане супроти його рішення? Проповідник уже у передпокої під наглядом його зброєносців, Язон розглядає його крізь ледь відхилену завісу. Немічний старець з обличчям, дощенту розораним зморшками, у жебрацькому рубищі. Шарлатан, оракул, деміург? Язон відходить від завіси і міряє кроками приймальну залу. Старий... Біда, що старий... Його уже нічим купляти. Язон знає запах крови й ніколи не спинявся перед нею. Але він знає, що покору пророків краще купити, аніж стинати їм голови. Рим не воює з чужими богами, Рим купляє їх жерців, оракулів, служків, задобрює жертвами, ставить їм святилища, а потім чужинські боги вірно служать Риму. Грецькі, єгипетські, германські. Язон нервово стискає меча. Слуги і раби тиснуться до пристінків. Лише Олександер, наймолодший з його рабів, юнак нещодавно привезений з Кріту, враз кидається до ніг архонта. Язон нерозуміюче дивиться на раба: що се? Він погрозливо скидає руку, однак юнак перемагає страх і починає говорити. В житті римського патриція таке трапляється вперше. Ніколи ще не заговорив раб без дозволу на те господаря. Олександер плаче і просить милости для свого Учителя, для пророка, який очікує прийому у передпокої. Язон здіймає канчука, юнак не ухиляється від ударів, але й не перестає просити: "Милости... Милости..." Язон подає знак сторожі, що застигла при вході, збунтованого раба волочать по розкішному килиму, на його голову падають жорстокі удари. На місці голубих очей страхітливі вирви, які плачуть кров'ю. Знервований Язон відвертається: ось воно... Ти цього хотіла, Анно?.. І вже не сумнівається, пляскає долонями, відхиляється завіса, від дужого протягу гойдаються запалені смолоскипи, гойдається ніч, у залу ступає Апостол Андрій. Вони мовчки дивляться один на одного, Язон — із зацікавленням, Апостол — із співчуттям. Намісник хмуриться: усе значно гірше, ніж він передбачав. В очах цієї людини чи духа немає страху. Він озирається на сторожу і рабів, ті швидко зникають із зали, заклавши у пристінкові чарупки палаючі смолоскипи. Тепер вони самі.
— Вітаю тебе, чужинцю. — голос Язона глухий, погрозливий.
— Нехай благословення Господа нашого буде з тобою. — Апостол відповідає тихо і привітно усміхається.
— Ти знаєш, для чого я тебе покликав?
— Скажеш...
Язон збирається з силою. Він пригадує, що розповідала йому Анна про цього проповідника, донесення його таємної служби та жерців.
— Чого тобі треба, чужинцю, у нашому краї? Кому ти служиш, чого просиш?
— Господу нашому, Ісусу, служу, заради слави Його...
— Ти не відповів на моє запитання.
— Ти не почув...
Язон внутрішньо скипає, але стримується. Він повинен виграти цей поєдинок. Купити можна все, треба тільки дати справжню ціну.
— Чужинцю, чи знаєш ти, що Рим не воює з чужими богами? Люди, які вірять у твого бога, бідні. Ми поставимо йому храми, жертовники і святилища, поставимо у нашому пантеоні йому золоті статуї поруч Юпітера, навіть поруч самого імператора. Ти станеш головою жрецької колегії і можеш свідкувати скільки завгодно про свого Розп'ятого...
— Взамін?..
— Визнати священні закони Імперії і молитися водночас богам Імперії.
— Сказано: "Богу Богове, а кесарю кесареве..." Його влада не од світу сього. Він Господь живий, а ти хочеш перетворити у кам'яного ідола, Його храм у серцях і душах віруючих у Нього, а не у кривавих видовищах, які ви присвячуєте своїм богам. — Голос Апостола хрипне, а його згірклий погляд тягнеться за кривавою доріжкою Олександра.
— Чи відаєш ти, чужинцю, що, коли ми не досягнемо порозуміння, завтра відбудеться ще одне криваве видовище?
— Не зі мною шукай порозуміння, володарю, з Господом усього сущого...
Язон крутить у пальцях ворожбитського кістяного кубика, який невідь-як потрапив знову в руки. Вдивляється у просвітлене обличчя старця.
— Ще одне запитання. Чого ти хочеш від моєї дружини, чужинцю?
— Вона також дитина Божа, вона пішла за Спасителем, їй відкрилася істина любови. Туди не заказана дорога жодній душі, навіть тобі, володарю.
— Я скатую тебе, чужинцю, страшною смертю або відпущу зараз, якщо ти скажеш моїй дружині, що не було ніякого Розп'ятого, ні його смерти, ні воскресіння. Скажеш сам, без свідків. У тебе тисячі вірних, відпусти лише одну душу. Вона мені належить, а не тобі. Не наказую, прошу. А тоді я забуду твої крамольні проповіді і навіть виконаю будь-яке твоє прохання, ти можеш просити від мене що завгодно.
— Її душа належить Господу, і хто я такий, щоб не коритися Його волі. Та й що я можу просити у тебе, володарю, коли мене безмірно обдарував Той, чия сила і щедрість неміряна... Лише одного — покайся, прийми у свою душу любов, як прийняла її твоя дружина.
— Таке твоє останнє слово, чужинцю? — Язон дивився сліпими очима на долівку, куди полетіла ворожбитська цяцька. — Готуйся до смерті, чужинцю.
— Але ж смерті немає, сину мій...
Жереб кинуто. Світанок ніяк не приходить. Один за одим гаснуть смолоскипи. Язон метається по залі у повній темноті і слухає, як кричить, ридає, як молить Анна охоронців, аби ті пропустили її до нього. У бравих вояк сльози на очах, але вони рішуче ставлять перед нею загорожу із пік. Язон помилує старця за одним її словом відречення від віри і хреста. Таке його тверде рішення передане через посильного. Плаче, плаче Анна, Язон не витримує цього жіночого лементіння, кидається у боковий притвор і вискакує на коня, який завжди наготові для нього. Його пурпурний плащ у темряві кривавиться, кривавляться його руки, кінь люто гризе вуздечку, летить у навстіж розчахнуті ворота, навперейми летить срібляна, легка постать і, — не встигає. Язон вискакує на викладену каменем головну дорогу міста, чорний смерч у його душі вилітає з горла лютим клекотанням. Вартові ледве встигають, завбачивши золотого орла на червоному плащі, розчинити міську браму. Вперед, повз виноградники, білосніжні вілли, трояндові поля, хибари землекопів, ближчає гірська гряда, ближчає, світліє небокрай, падає загнаний кінь. Язон стоїть на горі, вітер здіймає поли пурпурного плаща, кінний загін зброєносців, який розшукує свого володаря, вражено застигає, завбачивши на вершині найвищої гори криваву химеру, схожу на велетенського крука, що чатує над містом.