— Лучники, метальники, до діла! — гаркнув Сивокінь. — Не давайте їм вдарити списами!
Проте, навіть списами вдарити по цьому дивовижному сплету було важко, бо криваве колесо крутилося із усе наростаючою швидістю, блискавицями миготіли мечі, падали, падали вороги, не в спромозі вирвати бодай одного дружинника із чіпкого кола. Бій відкотився за означене Іломером місце, Сивокінь, тричі сплюнувши через ліве плече, підняв правицю. Розчепилися скойки воріт, і, пригнувшись до спин своїх прудких коників, блискавично перешикувавшись, стрімкими тінями помчали дружинники Іломера назад. Аж тут стало ясно: те, що вороги сприйняли спершу за неоковирні доспіхи, були просто їхніми ж щитами, які венеди забрали у полоненців та убитих. З-за щитів не було видно навіть голів. А на позадді коней також зблискували щити, притримувані другою рукою. Досвідчені вояки вандалів ревіли від люті й... од захвату. Такого їм ще бачити не доводилося. Списи, кинуті навздогін, ковзали по щитах і відлітали. А навперегін із хмаровинням стріл летіли венедійські вершники.
Знову загуркотіли ворота. Розлючені вандали налетіли на колоди й одразу відкотилися під тисячами списів, стріл, вагою велетеньких колод, що ринули з верхотури на їхні голови.
Іломер — ясне сонечко — обнімав свого коня за шию і щось щасливо йому шепотів на вухо. Поляскував піднятою п'ятірнею по руках побратимів:
— Молодцем, лазуряки, не підвели. — Погрозив кулаком Лебедю: — Тобі, друже, треба виправляти лівицю, гепаєш, як молотом, немає розмаху.
Лебідь, потираючи занімілу руку, щасливо мінився.
Іломер, потрушуючи смоляними кучерами, гордовито походжав перед спішеними дружинниками. Хлоп'ячий захват буйним потоком линув з його доладної постави.
— Хлопчисько... — милувався його викрутасами Сивокінь, тремтіння в грудях старого воєводи усе не минало. — Слава богам, що хлопчисько, що молодий та сильний. Що мудрий. Широкою дорогою поведе він своє плем'я. Славною дорогою...
"От тобі і розбишацькі виправи, — похитував головою ошелешений Ведмідь. — Скільки ж то ґуль і нагінок отримав начільник молодої ватаги за те, що всі сприймали дурними витворками".
Опісля Іломерової вистави вандали припинили наступ. Відійшовши на безпечну для стріл і списів відстань, спішилися. Вдалині почав кучкуватися невеликий гурт вершників у барвистому, вочевидь коштовному вбранні.
— Верховоди раду радять, — відзначив Іломер, спостерігаючи враз похололими і посуворілими очима за ворожим станом. — Мислю — це надовго.
Справді, ціною сплеску Іломерової хоробрости був здобутий передих. Провідники чужинців раду радили довго. Вояки, розлігшись на розпеченій землі, понуро відсапувалися. Один кінний загін полинув у Праліс. Вісник на розпаленому коні помчав до гурту зверхників. Вандали щось мудрували, роздратовані незліченними втратами свого війська.
— Не встигнуть, — фиркав молодим лошаком володар, — Я їм дари приготував. Лебедю, клич Квітославу! Тільки... обережніше з нею, а то поцілує — вік не забудеш. — Захихотів лукавим сміхом.
Побіля Священного дуба натовп почав спадати. Одним із останніх пішов Апостол. Ведмідь керував відходом вояків. Через одного, а відтак перуном по валу колесом, аби не оголювати вали. Ратники бігли швидко, миттю щезали з виду.
— Тепер піде, — хекав задоволено Ведмідь. — Вої не жіноцтво. Рептух на плечі і айда — стрілою.
...На узліссі з'явився новий загін.
— Скільки ж їх? — вражений Чорногуз приставив долоню до чола. — Се ж цілий нарід рушив по нашу землю.
— Дармових лакоминок захотілося, — похмуро бевкнув Сивокінь. — Ач як топчуть ниву, яку не встигли викосити.
— Не хлібороби, — замкнув перемови Орлик. — Пропащий народ. Не прийме їх наша земля.
Неподалік зблиснула рудою голівкою веснянкувата сміхунка Квітослава. Тягнула за собою міщину, Лебідь йшов збоку, сторожко позираючи на дівчину. Спритно видиралася на шанці. Ведмідь заперечно захитав головою, загукав:
— Ні, дочко, сюди тобі не можна. Передай торбину Лебедю.
Квітослава весело розреготалася:
— Не можу, не підніме він її. Важка дуже та ще й кусається.
Лебідь голови не підняв — цвів майовою ружею. Невдовзі уже стояла перед Іломером, перемовлялася.
— Володарю, — гукнув до нього Пугач, — таті пішли на приступ.
— Усім залишити вали! — пролунав гучний наказ. — Усім до єдиного!
— І ти, володарю, з ними, — заглядаючи в очі, попросив Сивокінь. — Я сам допильную.
— Я — вождь. Самі обрали. Я залишу Венедію останнім. Такий Закон, і таке моє право. Останнім відступає володар.
— Та ні, мій пане, — веселоока Квітослава повернула своє замурзане личко до вояків. — Ви усі вибирайтеся до виходу, а я підбіжу.
— Я буду з тобою, — хижий крик не допускав перекорів. Хупава, невисока дівчина вперто заметеляла довгою
косою:
— Не можна зі мною бути тобі. Чи ж відаєш, яка потіха тут зараз почнеться. А ти, володарю, ще ненароком гепнешся з заборола. Чи ж діло, щоб із нашого владики сміялися чужинці.
Іломер болісним зором глянув на неї. В очах скресали сльози:
— Квітославо, квіточко наша, благаю: одразу тікай. Залишаю тобі свого брата — Вогника, він винесе тебе з цієї завії. Тільки доскоч до нього.
Іломер перекладинами зіслизнув з воротарської вежі. Погладив вірного коня по спині, притулив до кінської морди лице. Не приховуючи розпачу, схлипнув:
— Прости, братику, і прощай. Не зумів тебе вберегти. Послужи, друже, востаннє.
Скочив на іншого коня позад спини Лебедя. Вогник смикнувся, та тут же застиг. Полетіли...
Квітослава обвішалась невеликими клуночками і вискочила на відкритий простір земляного валу.
Вороги, які страшною повінню затоплювали простір навколо посаду, її помітили. Поля, луки, прибережжя Росі — все було заповнене військом, яке витягалося з Пралісу все новими лавами.
Руденька голівка поблискувала на сонці веселими промінцями. Вандали заревіли од захвату: зараз ти будеш наша, пташечко. Бігли до валу, закинули гаки, перші вояки вчепилися за мотуззя, дівча змахнуло рукою і перший пакунок полетів додолу, відбігла, закинула другий, ще далі — третій. Вона стрибала безжурним сонячним зайчиком і весело сміялася, скидаючи на голови чужинців свої згорточки.