Повесні іще гірше. Зелена верховина квітує, буявіє, земля нуртує соками, раює світ пташиним щебетом, листв'яним шелестом, зеленим гомоном. А у ній все переморозила самотина. Без людей добре, — сумно думає вона, звірі пожирають один одного, бо голодні, а люди, — тому що ситі. Та я не людина, заспокоює сама себе, я відьма. Здичавіла вовчиця з лісової пущі, живий самотній дух Пралісу. Завжди самотній, хоч і не завжди одинокий. Ось прибрели дві жіночки з посаду, лупають на неї наполоханими очима. Притягнули на ношах хлопчика-трьохлітку з розтрощеним коліном. Поки вона вправляє кістки, замикає у лубок, обтягає мокрою шкурою молодої косулі, сидять неподалік і наввипередки одна перед однією галасливо божкаються. Страх перед богами сильніший за страх перед нею. Руки у дуреп зведені за спину, пальці скручені в дулі — се проти мороків та уроків, які вона може наслати. Людська глупота уже навіть не дратує, проти неї вона безсила. Та хлопчикові можна помогти.
— Якщо залишите в мене на пару днів, я його виходжу і поставлю на ноги.
Молодша лепетуха тулиться до стіни печери: "Ні! Ні! Ми заберемо його з собою".
— Дивися, мамко, не погуби свою дитину, — суворо наказує вона й вручає настої з гойових трав та коріння, наказує-показує, як піклуватися про дитину, що робити. Шкура задубіє скоро, стисне розтрощену ногу хлопчика, не зачіпати, доки не мине три по дев'ять днів, і не давати спинатися на хвору ногу. Жінки лупають дурними, цікавими очима, ледь чи що й чують. Хлопчик спокійно спить, вони несуть дитину на ношах і все озираються...
У неї щемить серце: шкода дитину, та нічого не вдієш. Вона погрозливо махає їм услід ціпурою, перестрашено замовкають, притьма зникаючи на закруті лісової стежі.
Мине ще чимало часу, допоки научаться венеди беззаперечно слухатись її. А нині жіночки заносять хлопчика в хижку. Той спокійно сопе, бліде личко починає рожевіти, мати насторожено приглядається до його ноги: що начаклувала клята відьмачка з ніжкою її синочка? Ну ж бо виросте натомість вовча лапа, оно й сусідки починають верещати, що надаремне вона ходила по запоміч до відлюдниці, не інакше як буде та відтепер точити з дитини кров. Матір не витримує, ріже ножем цупку задубілу шкіру, зриває березові лубки. Хлопчик стогне, скидається, цебенить кров, повертається біль. Мати ллє і ллє крижану воду на рану. Під ранок кров зупиняється, але від коліна уверх уже повзе синюшний набряк і з венедійського дворища летить страшний крик до неї, відьми, волання про допомогу. Пізно... Вона не піде рятувати хлопчика. Уже нема кого рятувати...
Невдовзі по тризні за сином піде осиротіла мати у Праліс за хмизом і перечепиться об пале дерево. Окривіє. О, вовчиця з Зеленої верховини тяжко каратиме венедів за непослух. Врешті їй самій нічого не треба було й чинити. За неї колобродив людськими душами страх. На її голову скидали усі негаразди і нещастя. Хто ж, як не вона, винна у тому, що недорід, каліцтво, неплідні стада, студені зими, посушливе літо, набіги кочівників? Хто ж, як не вона...
Надовго забудуть дорогу до її стійбища венеди. Павутинням обснується на припічку у кривенької жіночки нечепаний глиняний горщик із цілющою маззю. Її пам'ятатимуть недоброю пам'яттю, та не скоро згадають про її добрий дар венеди. А коли згадають, то ледь не з того світу вирветься молодий рибалка, який під час зимової риболовлі звалиться в ополонку і перестудиться. Потім брестимуть до неї вагітні жінки, аби прийняла роди. Оратаї повесні приходитимуть по чудо-насіння, яке вона визбирувала у своїх лісових мандрах і плекала на своїй горі. Потім... Потім... Підніме криваву ворохбу за стіл володаря молодий та навіжений Горлач, й захмеліють венеди од духу крови родаків. Ненадовго. Кара вжалить новопрестольного владику посеред Кола, коли той уже примірятиме золотого начільника. Та ще пошесть, котра чорною косою пройшлася Венедією... О, коли б не її відворотні трави, то ледь би хто й залишився тоді в живих. Всеможною стала чаклунка з лісової пущі. Забрала велику владу над Венедією. Боялися її володарі, духовиди, старі та малі.
Всеможною і нещасливою...
Того дня вона бродила берегами Рай-ріки, вишукуючи білу глину для нового посуду, й одразу вчула щось неладне. Не ті запахи, не так співали птахи. Скоро наглипала чудернацького розбитого човна, що без прив'язі хилитався біля берега. Нікого... Нічого... Все ж щось вело її далі, й невдовзі вона натрапила на розпростертого, непорушного горбоносого чолов'ягу у чудернацькій одежі та взутті. Руки заціпеніли на шкіряній, доладно виплетеній шкіряній торбі. Торкнулася його чола — живий, та горить уже останнім смертним вогнем. Чоловік кипів у лихоманці, серце ледь билося. Вона потягнула його до свого осіддя, ночі й дні не склепила очей, по крапелиночці відпоюючи його духмяними настоями, розтираючи тіло цілющими травами. Чоловік до пам'яти не приходив. Лише зрідка з горла виривалися якісь незрозумілі слова. Марив, когось кликав, щось комусь гарячково пояснював. Не допомагало нічого, в якийсь мент вона зрозуміла, що... помирає дивний заблука. Живучи в Пралісі, вона не раз бачила, як хворі звірі приходять до жерела, в котрому кипів гарячий ключ синюватої води з нудким запахом і там залишаються, доки не оклигають. Саме туди вона й потягнула на ведмежій шкурі хворого гостя й вклала просто на болотисте пахке, гаряче дно.
Невдовзі чужинець опритомнів.
Вона довго виходжувала його. За погожої днини лежав горбоносий заблука на освітленій сонцем галяві, занурений у свої думки, коли ж спадала прохолода, то загортала його у м'які, теплі шкури і тягнула до печери. Він не опирався її турботам, втім, й не помітно було, що вдячний за рятунок. Байдужим до всього, якимось усередині зовсім дуплястим, порожнім був той чоловік. Приглядалася, заговорювала: мляво щось шепотів спеченими губами. Не сказати б, щоб страхався її, та дивився на неї як на приручену лісову звірину, в легконогій лісовій істоті не вбачав людини, тим паче жінки.
Вперше у очах засвітилася цікавість, коли вона на його очах саморуч зладнувала піч для випалу глиняного посуду.
Вона тоді так заклопоталася, що зовсім забула про свого недужого. Весело клопоталася біля своїх глиняних витворок, розмальовуючи їх химерними візерунками, наспівувала, нашіптувала. Тріпотів вогонь, полив'яним блиском світилися чаші, глеки, налиті сонцем, набубнявілі жагучими земними соками. Він, уперше звівшись на рівні ноги, чудно дивився на розпашілу, щасливу жінку і, либонь, уперше помітив, що очі у неї як розчахнута голубінь, стан гнучкий і молодий, а під грубими звіриними шкурами золотіє ніжна шкіра, що вона вся променіє дикою первозданною силою і богатирським духом.