І, завваживши, що обличчя юнака вкрилося червоними плямами, уже лагідніше додав:
— Людина слаба, людина ще дика. Зацвісти, а по тому заплодоносити вона може тільки вірою.
Затемнена фраза захопила його зненацька. Надвечір'я слалося берегами Йордану, розцвічуючи багряними відблисками води. "Я вірую! — метався він думкою. — О, я вірую! Але що се для мене? Клітка, темниця? Пастка, яку сам збудував, сам вибрав? Тут тільки голі стіни, тільки заборони, тільки безкінечне чекання. Що ж мені робити?"
Іоанн насмішкувато дивився в юне розгублене обличчя:
— Ловити рибу, хлопче...
Напівпрозоре марево напливало повільно і невідступно.
Мінявся світ. Зміщувалися небесні сфери. Вібрували напнуті до нестями сонячні промені. Крізь пекельний вибух і руйнацію вчувалося ревище важкопораненого звіра.
Смертельна туга й жах обійняли земну юдоль. Але в хаосі самознищення враз з'явилася якась логіка і мета.
Чолов'яга з обпаленим вітрами й сонцем тваром височів перед натовпом. Крізь рубище з верблюжого волосу просвічувалося голе тіло. Діромахи відкривали страшні синці. Велетенська енергія, стиснена у крем'янистих м'язах, валила нестримним обвалом з його чорних, палаючих очей:
— Я хрищу вас водою святою, а Той, Хто іде за мною, хреститиме вас Духом Святим. Покайтеся, бо наступає час Царства нового...
Шумів натовп. Гомін то бурунився біля ніг проповідника, то перехлюпував через його голову неспокійними хвилями, стихаючи на мить до чергового натиску бурі. Андрій та Симон, притулившись один до одного, сиділи біля ніг Іоанна. Братів похитувало. Вони віддавна ходили за цим дивним чоловіком і мали б уже якось призвичаїтися до постійного велелюддя. Та все ж щоразу, коли роздріблені купки прочан збивалися у густий покручений клубок, вони фізично відчували, як їх всотувало, розмивало серед криків, голосів, ридань, зойків, голосінь, стогонів. Ділилося єство, розсіювалося на дрібні порошинки скривдженого люду, стукотіло сотнями сердець, дивилося сотнями очей, горювало сотнями душ. А потім знову маліло, стискалося, повертало себе собі. І тільки темні тіні метлялися стривоженими душами.
Два брати... Схожі і різні. Симон — високий, кремезний. У густій, темній, кучерявій чуприні проіскрювала перша сивина. Андрій — високий, хупавий, блідий. На лиці Симона блискавичний перебіг настрою: од гніву до розчулення. Андрій — постійна сяйна барва доброти.
Симон оточував Андрія ніжною, турботливою любов'ю, проте разом випадало бути лише зрідка. Симон мешкав в Копернаумі, де звів собі добрячий будинок, піклувався про дружину, виховував дітей. Сюди ж, на береги Йордану, приходив з тим, аби відвідати батьків і брата. А ще — його незборимо тягло до цього дивного чоловіка в одежі з верблюжого волосу, з гримучим гучним голосом, що відлунював у прибережних скелях. Іоанн був для Симона більше за учителя, навіть за батька. Теслюючи у Копернаумі чи латаючи рибальську сіть, лагодячи човна чи пораючись на винограднику, він повсякчас усім єством своїм відчував його поклик.
Іноді голос, який звучав у ньому, ставав таким всеможним, що Симон покидав усе і в чому був рушав у неблизьку дорогу на йорданські береги, аби ще раз, уже вкотре, послухати того, хто спрямовував дорогу для Господа... Він вслухався у голос речника Єдиного і Всемогутнього, і перед ним одкривалася безодня. О, яким нікчемним і мізерним він себе почував. Темний, похмурий протяг пронизував до кісток — хто я, Господи? Для чого? І не було відповіді. Тільки увесь погляд забирав отой, хто довгими роками жив у пустелі. Кого не раз жалили скорпіони й отруйні гадюки, та ще страшнішою була трутизна людського глузування, кпинів, людської зневіри.
Якось Симон запитав Іоанна:
— Учителю, невже, щоб догукатися людей, потрібно йти в пустош?
— Дитя ти нерозумне, — повагом кинув Іоанн. — Людині прокричи у вухо, а вона не почує, вклади в руки, а вона не побачить. Людині треба втратити, щоб оцінити, збагнути... О, який ти наївний! Десятки, сотні марновірців днями й ночами брели пісками, ховалися у вовчих норах, аби тільки почути мої проповіді і мої молитви. Людська цікавість безмежна. Коли б я проповідував на людських порогах, мене б зацькували собаками, закидали камінням, мене б ніхто не почув. Або послухали би та й одразу забули. А так кожне моє слово, здобуте в трудах та злигоднях, визбирували, повторювали, щоб запам'ятати, донести іншим. Тобі тільки видається, що мене в пустелі, на безлюдді, ніхто не чув...
Нудьгуючий погляд пророка блукав у високості. Чорні різкі зморшки сікли чоло. Він пекельно нудьгував і постійно чогось чекав.
Або когось...
Затверділа постать велетенського чолов'яги несла на собі немислимий тягар.
Ось і зараз, розпочинаючи обряд хрещення нової групи прочан, він розгублено оглянув довкілля, і брати вкотре відчули його сум'яття і сиротливу неприкаяність. Дитинною тугою повіяло від його обличчя, зведених догори велетенських рук, стиснених кулаків. Та ось п'ястуки розпалися, гойднулися плечі. Іоанн повернувся спиною до людей. Вираз надлюдського напруження змінився радісним здивуванням, обличчя розпогодилося, і він увесь аж потягнувся туди, до кам'янистої битої стежини, якою повільно, але впевнено ступав високий, чорнявий чоловік з чорною бородою і білою пов'язкою на голові. Відчувши зміну настрою пророка, скочили на рівні ноги брати.
Водами Йордану розходилися золотисті брижі. Розвіявся туманець. Стих вітер. Сонце впало на голови тих, хто стовпився круж Іоанна, нестерпною пекучою жарінню. Здибилися води на річці і все не опадали, оливкове дерево, побіля якого проходив чоловік, схилилося і заклякло. У смертному заціпенінні знову збурунилися м'язи на спині Іоанна. Та, чим ближче підходив подорожній, все поступово приходило в рух. Скапнув піт з чола Андрія, скотився камінець з ближньої скелі, веселково зблиснула луска маленьких рибок, які заснувалися в повітрі, вистрибуючи з прибережних хвиль. І темне, важке світило знову зазолотіло і тихенько рушило чистим, блакитним небозводом.
Все сподіялося в душах братів враз і навально. Стара, зароговіла шкіра спершу потріскалася, всохла, а потім, завдаючи нестерпного болю, розлетілася. Ще хвилину тому вони стояли посеред натовпу, пекли порізи на ногах, тріскалася шкіра від нестерпної суші, вони були важкими, неповороткими, скутими в собі. Аж ось святошна легкота струмом побігла жилами — се Він! Шумів натовп.