Що день, то страшніші чутки облітали посадом. Венеди хвилювалися.
Овсій чув ці балачки. Аякже. Ще б не почути, коли біля терема з ранку до вечора тріщать добросердні венедійські сороки про лихо, яке спіткало його Ярину. Відмовчувався. Замислено поглядав на свою Ладу, яка зосереджено поралася по господарству та приборкувала двох воликів — синочків-близняток Вакулу та Микулу. Не міг навіть дорікнути, що одреклася вітцівської віри, відав — неправда се. Як завше, горів у теремі жертовний вогник, чинилися жертви, промовлялися веди і замовлянння, співалися пісні во славу Ясновида і Велеса. Нічого не змінилося у їх житті. Високо, як завше, дзвенів її голос під час жнивування:
Будуть снопоньки як дробен дощик,
Будуть конопки яко звіздоньки, Будуть стоженьки як місяченьки, —Будуть молотнички — все нарубочки, Що снопочок, то хліба бохоночок, Що колосочок, то пиріжочок, Що зерняточко, то дитяточко.
Венеди прислухалися до її примовок і усміхалися. А він нітився, коли, заставши його за застіллям, вона лукаво дорікала:
Господаронько... Ой сидить собі по конец стола, Перед ним колачі з ярої пшениці, Помежи колачі — світачі, Помежи свічі — чаші-глупачі, А що в глупачах? — Зелене вино. Зелене вино тобі службу служило За господаря та за ґаздиню, За всю челядку, за всю громадку.
О, ні, Ярина не зрадила віри правітцівської, та усе ж змінилася. Круті дуги її летючих брів поступово почали стончуватися, ніжно м'якшати. Погляд став осмисленішим, поважнішим, слова ваговитішими. Чудно, але заклопоталася володарськими справами, здається, більш за нього самого. І це та сама Ярина, котра серце йому виїла щоденними докорами, що мало буває дома, забув родину за громадськими гараздами.
— Овсію, муже мій, чи то діло, що Горислава з двома дітками бездомною бродить посадом і спить простоніч. Чи ж винні діти, що безбатченки, що народила вона їх від ґвалту степовиків. Пощо карають їх венеди? За те, що не оборонили їх матір від лиха...
Овсій згідно буркотів, що якось руки не доходять скликати толоку, та й хтозна, чи захочуть венеди ставити хижку непотребниці? Допомогти, звісно, треба, ось тільки не до часу, колись згодом.
Вона не перечила, мовчки дивилася на нього глибокими замисленими очима, та наступного дня вражено спостеріг, як Ярина бродить посадом разом з духовидами Рода і Рожаниці, вибираючи місце під нову оселю: щоб росла там квітка ясна, а не чортополох, ніхто на цьому місці не вмер, не обранився, не спіткнувся, аби нова оселя не заступала сонця іншим. А ще за день вже порядкувала над валькувальницями і теслями. Тихо, але вимогливо звучав її голос. Ще донедавна така собі пихатенька жона володаря разом з усіма місила глину і обмазувала стіни для приблудної заволоки з дикої пущі, котру звідусіль проганяли. А ще нещодавно, либонь, першою би підняла ґвалт: чужаниця! Непотріб! Геть!
Овсій тішився і бентежився перемінами у власній жоні. Та справа була не у ній. Змінювалася не лише вона, в інший світ, інше життя вступала сама Венедія. Овсій розумів, що назад немає вороття, з прибуттям на їхні землі чужинця усе прийшло в рух — невловимий, невидимий, відкритий лише мудрим, він же виразно бачив знаки провидіння, але навіть у вірі своїй володар не вільний. Він — старший духовид, головний відун племені, за ним чіпко наглядають насторожені очі венедів. Тож, аби припинити перешепти і зайві балачки, саморуч підлатав венедійських ідолів, обгородив святилище. Венедійські духобори та жерці, готові уже підняти ворохбу, полегшено зітхнули: володар з ними. На вечірні проповіді Апостола приходив буцімто наглядати за порядком, насправді ж, заховавшись у темряві, зосереджено обмацував, обмірковував кожне слово сла чужого Бога. Начебто й хотів, аби цей чудний чоловік покинув їхнє гніздів'я. Та ще більш тривожився — піде чужинець та й залишить по собі тугий клубок нерозв'язаних запитань та сумнівів. І так бурхає
Венедія: щодень з'являються то Чорнобог, то огненний бугало носиться над землею, нещодавно гупнуло на землю на ранковій зірниці гордове каміння, та й русалки щось надто розбештетувалися по венедійських нивах.
Іломера такі розповіді лише потішали: що?.. Чорний дідо нарешті заявився? Довгенько щось не було його видно. Заспався вочевидячки у своєму царстві. А хто це на нього надибав? Звісно, аякже, як же я не здогадався, таки Гримич! Вічно замріяний, забаламучений жіночими казочками. Йде — землі під собою не бачить. Пісень повний лантух, виводить, аж тремтить. Весь у химерах. З будь-якої придибенції виводить:
Не сам я вийшов, Дажбог мене вислав З правої ручейки І ключики видав...
А, може, то була мишка сіренька, а він не додивився...
Іломера такі віди не цікавили. На його пам'яті подібні спалахи венедійського страхопудства нападали на посад не раз. В Іломера був інший клопіт. Він зі своїм загоном вдовж і впоперек скородив Праліс, захоплюючи щоразу більші кола. Розсилав гінців у ближні городища і дальні осіддя. Напнутий, як добрий лук, слизький, як вугор, вмостившись у соколиному сіделечку, скакав на своєму вороному Вогнику, пробивався крізь нетрі і хащі. Вимічав кожен слід, кожну зламану гілочку. Хлопець сподівався, що недавні розори на землях словенького Слова не повторяться. Може, який приблудний загін чужинців випадком натрапив на поселення, вчинив розбій та й посунув назад. Та тут же пригадував застереження відьми, і спину обдувало холодом. Давав короткий передих коню — і знову нетрями, пущами, буєраками, вибалками, ярами, узгірками. Часто залишався ночувати у Пралісі. Ліс бродив, як чаша хмільного пива. Скрекотали сороки, кували зозулі, витьохкували соловейки, чалапали перевальцем ведмеді, недобре зирячи у його бік і погрозливо фуркаючи. Скрадалися лисиці та вовки, подалі від людського запаху, шмигали у густому листі руденькі білочки. Інколи він натрапляв на якусь галявину, загублену у Пралісі, й, приставши на мить, заворожено спостерігав за сонячними переливами у кронах дерев.
Іломер був справжнім венедом. Будучи у доброму гуморі, міг колінкувати перед кожним пеньком, що прибрав подобизну чи то звіра, чи то людини, чи то дерева, і щиро молитися богам і духам Венедії. Але у хвилини небезпеки чи тривоги якось про них забував, покладаючись швидше на прудкі ноги, міцні руки, зіркі очі. Він сумнівався, що боги, зайняті стількома клопотами, зауважать ще і його — Іломера. Дубовим києм він добряче віддубцював ідолів на требищі після полонення Орисі за цю неувагу, та легше не стало.