Дорога до Копернаума неблизька.
Він обрав найкоротший шлях. Він біг і просив у милосердного Бога крил. Він запізнився.
Ія лежала на убогому ложі, задушена барвистими нитями, заготовленими для нового килима.
Танаїс пішла увечері до синагоги, щоб віднести пожертву. Ніхто нічого не бачив. Ніхто нічого не чув.
Перешіптувалися євреї, поглядаючи на закам'янілу жінку:
— Страшна справа вчинена у Копернаумі.
— Вона не плаче, їй треба заплакати. Людоньки, треба, щоб вона заплакала!..
— Каміння на голови тих, хто це зробив.
— То залегка смерть для таких грішників...
Вона сама похоронила свою любов просто на березі Йордану під старою оливою, де так любила гратися Ія. Витягнуть голови журавлі, змахнуть крилами, кружлятимуть у верховітті й тоскно кричатимуть. Потім майнуть сірим клином за небокрай. Більше на цих берегах не побачать цих дивних птахів. Вона не покличе сусідів, не буде погребальної вечері. Андрій схлипуватиме, притулившись до шорсткого стовбура, кинувши жменю землі на могилу, а Танаїс закам'яніє у своєму горі.
Зустрінуться вони потім нескоро...
Зустрінуться, коли він сам нараз постаріє на безодню років і один страшний день, за який з молодого, дужого чоловіка зробиться сивий, обпечений горем і сивиною старець. І до якого звертатимуться на ймення: Учитель. Учитель людей. Учень Христа. Апостол Андрій.
А тоді, наступного дня на світанку, жителі Копернаума побачать, як битою дорогою простує тоненька жіноча постать з маленьким клунком за плечима. Її спробує зупинити мудрий Ісак:
— Прости нас, Танаїс, прости, дочко, що ми тебе не оборонили. Живи з нами. З людьми легше.
— Бог простить, — шепнула, але з дороги не звернула. Ні на кого не оглянулася, ні за ким не пошкодувала.
Того вечора Ясь і Йова придибають напідпитку до харчевні Абрама. Той винесе на таці маленьку голубувату перлину:
— Спершу проковтніть оце... Вони заволають слова прокльонів:
— На чесних людей зводиш наклеп. До суду! До сенедріону!
Понуро потягнуться до товстенької Фаїни.
Вона покладе перед ними голубувату, як застигла сльоза, срібну перлинку...
Копернаум зведе грізні брови. Лиходіям не знайдеться притулку в цьому місті, але й за ворота їх не випустять. На дорогу висиплять дітлахи всього міста. Хапатимуть за поли халатів, плюватимуть в обличчя, нацьковуватимуть собак.
Вони не зможуть пройти крізь дитячий натовп.
Йова згорить, обпившись вином, впаде у пилюку і задушиться.
Ясь втопиться у болоті.
Їх тіла зариють без жалоби і пошанівку.
І здригнеться серце Копернаума.
У скиніях і синагозі місто буде каятися за черствість, за скупу душу, за те, що оддало на поталу лиходіям два людських життя. Вийде на дорогу мудрий Ісак, розірве на собі одежі і посипе голову попелом, до смерті виглядатиме Танаїс. Визиратимуть з-за своїх огорож посмутнілі жінки. Йтимуть прочани до Єрусалимського Храму Господа, а по дорозі розпитуватимуть про тоненьку жінку з сірими очами і довгим сивим волоссям. Марно. Загубляться сліди Танаїс на багато літ.
Марія — Матір Господа, пораючись у садку, помітить сумну обгорілу жінку, в очах у якої зупинилася каламутна вода часу. Вона підійде до неї, приведе до своєї домівки. Їй єдиній розповість Танаїс про своє горе. Марія заридає:
— О, Танаїс, у тебе дочку забрали лихі люди, а мій Син сам іде на муку. І я мушу це благословити.
Про що вони говорили? Чим потішали одна одну?
Танаїс незабаром ще раз прийде до Марії і покладе на порозі згорток — вив'язаний однією ниткою хітон і золотистий плащ. Син Людський, не звиклий до розкоші і пишноти, дорожитиме цими майстерними виробами великої страдниці.
Танаїс з'явиться в Єрусалимській громаді під ім'я Марія.
Магія. Наслання. Диво слова — Ма-рі-я...
Вона не захоче з ним говорити про своє минуле. Де вона пропадала стільки років? Як жила? Та й чим? Буде робити найчорнішу роботу, доглядатиме прокажених, жебраків, безпритульних дітей й відгукуватиметься тільки на ймення — Марія...
Глава 21
ЩОБ СИНАМИ СВІТЛА ВИ СТАЛИ...
Апостол зітхнув: вона повертається до людського життя, а ось він знову заблукав у темряві і перед ним знову вкотре постали ті ж питання, які вони, перші вірники Христа, так і не змогли розв'язати у запеклих суперечках. Андрія часто тривожило, що вони кожен по-своєму слухали Спасителя і по-різному його розуміли, притуляючи до свого серця те, що кожному найбільш подобалося чи хотілося, вириваючи, висмикуючи окремі фрази, які їх вразили, налякали чи потішили. Ісус здебільшого говорив притчами, мова Його була простою, здавалося б, кожному зрозумілою, навіть дитині, але як же часто стрясав їхні душі гул нетутешніх сфер, неземних почуттів. У очі його було заглядати і страшно, і тривожно, і радісно. Сама особа його була несказанним чудом, тим більшим, чим реальнішим, земнішим він бував. За його простими, мудрими проповідями їм ввижалися неймовірні глибини, непрозірна далечінь. Вони билися лобами, намагаючись їх витлумачити, Ісус не втручався у їх суперечки, тільки журою хмарилося його обличчя, і вони губилися, не в силі збагнути, що ж вони чинять не так.
Ось і зараз Андрій не зрозумів свого Господа. Впритул до засльозених очей підступила кам'яниста твердь похмурої гори. Зашумів роз'ярений натовп, дерев'яний хрест вбився високим вершаком у піднебесся, а з пробитих іржавими гвіздками долонь виступила кров і скапнула на розпечену од немислимої жаріні землю.
Око — то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі є темрява — то яка ж то велика Та темрява.
Продивляючись крізь час, Апостол добре розумів, що від тих висновків, до яких він зараз прийде, залежатиме не лише доля нової віри, а й доля цілого великого племені. Чи не зажене він у спину його майбутньому смертельного удару, посіявши нетерпимість, розбрат? Чи вистачить у нього терпіння і мудрости на сторожі посіяної істини поставити не меч, а Слово? Апостол добре усвідомлював, що тут після його розповідей за ним без розмислів піде чимале число поселенців. Але виховані у нетерпимості до чужої віри, вони завтра можуть розпочати велику криваву ворохбу супроти своїх же родаків, співплемінників. Його поява серед дітей роси може стати найбільшою їх трагедією. О, він добре розумів страх Овсія, осторогу Іломера — найбільш розмисливих людей племені. Народ з розкритим серцем піде на сліпучий вогник Христа, але без добрих і мудрих проводирів і провідників обпалить об нього крила, які тільки-но починають брунькуватися за спиною, і довірливу душу. Проклинати нечестивців, погрожуючи їм карою, як робить це щоразу Петро, новопризваний Апостол Павло? А що як мине час і гнана жива віра сама візьме на себе місію караючої десниці. І поллються ріки безневинної крови, бо не всюди проповідь любови знайде пророків любови.