Чоловік спав, прикрившись золотавою тоненькою тканиною, і здригався уві сні од холоду.
Вперше за роки... віки ... Філдей не доніс свою ношу до дороги. Він покинув мішка і рвонувся до своєї нори. Лихоманило од дивного, теплого відчуття, яке вперше захлюпотіло у його змертвілому єстві, щось в ньому забрунькувалося, затріпотіло, ожило. Схопивши свого дорогоцінного плаща з оленячої шкури, він помчав назад й обережно, намагаючись не дихати, прикрив його м'якою теплою накидкою.
Діяв тихо, але важким каменем гупало серце у грудях, і він боявся, що від цього гуркоту чоловік може прокинутися.
— Серце... Чи є в тебе серце, чоловіче добрий? — тихим голосом зашепотіла зеленоока дівчинка Рума.
Філдей крадьки відійшов від сплячого чоловіка. Потягнув далі свого рептуха, наповненого камінням, уверх до дорозі, на якій сходило сонце і розквітав новий день. Дорога була довгою, він тратив тепер чимало часу, аби натрапити на якусь порожню виямку, щоб посадити в нього кам'яні яблука з кам'яного поля.
Повернувшись, він не застав нікого. Плащ лежав, акуратно згорнений, він побожно торкнувся до нього, намагаючись вловити тепло дивного чоловіка.
Потім з відчаєм опустився на камінь. Пішов той, кому він міг розповісти все, єдиний, перед ким міг розкрити свою страшну душу. І може отримати відпущення страшних своїх гріхів. Він аж збентежився од таких думок. Люди йому простити не можуть. Хіба що оживе кам'яне поле.
Він розпачливо вперше за багато літ підвів голову й обвів зором усе поле. І затерп. Не було... Не було кам'яного поля! Темна, паруюча весняна земля простягалася до самого овиду, на ній залишився єдиний камінь, той, до якого щойно схилив голову чоловік у розкриленому золотавому плащі. Філдей з нетерплячим схлипом підважив останню брилу, і долоню обпекла срібна цівка чистої, прохолодної води.
— Вода... — заплакав Філдей, припадаючи до струмка потрісканими устами. Мерехтіло в очах, пахла земля, очікуючи посіву, грайливо-весело котилися краплі вологи до спраглого рота і серця.
Він умілими руками, звиклими за стільки років до важкої праці, розширив і поглибив струмок. Вранці у ямі заблищало голубе кружальце води.
...І прийшли люди.
Вийшло все самарійське селище — старі і малі, чоловіки і жінки. Прийшов сивуватий священик, який колись прокляв його у скинії навіки. У їхніх руках були саджанці дерев: горіхових, оливових, яблуневих.
Старезна зеленоока жінка несла пучечок веселої і пахучої трави, божественний запах лоскотав ніздрі, а коли вона посадила його у землю, пелюстки одразу випрямилися і заврунилися.
Люди садили сад, зарослий, нескладний Філдей метушився разом з усіма, тягав воду з колодязя, вперше за безодню літ сміявся, вперше обідав у колі самарійського селища, дивився без страху на зелену траву, пив червоне вино і їв, побожно поцілувавши, теплий хліб.
Йому запропонували бути охоронцем і садівником цього саду. У відповідь він заплакав і поцілував землю між руками зеленоокої стариці, попросив ще раз прощення за все зло, яке він вчинив, коли ще не знав Господа.
Вранці він вирушив в дорогу рівною, любовно викладеною, непідвладною часові і дощам дорогою.. Пішов шукати чоловіка у золотавому плащі.
Він ішов і думав, що легко, мабуть, буде по ній іти дивному святому чоловікові, сподівався що той далеко не міг піти, ось-ось він зустріне Його, впаде на коліна і розповість про все і запитає: як бути далі? Бо ожило його кам'яне поле, та ятриться чорною виною його дика душа. Бо простили йому люди, та не може він сам собі простити.
Потім він побіг, окрилений хвилюючим передчуттям полегкости. Вночі він зійшов на Оливкову гору, звідкіля відкривався вигляд на священне місто Єрусалим, і наткнувся на сивого чоловіка з очима, обпеченими нелюдською тугою. У ньому він ледве упізнав одного з тих, які веселою і щасливою зграйкою нещодавно тупцювали за Ним.
Філдей завмер і тихо, нажахано запитав:
— Де твій Учитель, чоловіче?
Де твій Учитель, Апостоле Андрію?.. Чому ви Його залишили?..
— Лиходій... Святий... — замислено, тяжко, промовив Овсій. — Він пішов на суд до того, за ким страждав і кого шукав. Не судді ми у його гріхах на ваших землях. А на наших він віддав життя за венедійську дівчину. Заступив дорогу вовкулаці. Хай буде наша україна його землею. І хай вічно квітне дивен сад на його землі.
— Суть! — низько схилили голови венеди.
— Став свого хреста, гостю. Незрушно він стоятиме на нашій землі, допоки жива Венедія!
— Буде так, — схилилися венеди.
— І не май кривди, отче, на ту юнку, яка колись прийде до цього хреста і прошепоче нашим словом венедійські молитви. Проситиме ж заступництва і любові. Також не гнівайся на того грішника, який, просвітлівши серцем, стане на коліна перед сим хрестом і проситиме нашими словами ради, як вийти з облуди і зла.
— Буде так, — ствердив Апостол.
Глава 17 ПОГОНЯ
Іломер разом з двома побратимами, Лебедем і Коренем, три дні поспіль гнатимуться за грецькими стругами, продираючись крізь лісові хащі. Здійматимуться на високі кручі, опускатимуться вузькими урвищами все далі й далі вздовж Ріки, яка котить і котить свої голубі води, пластаючись межи двох високих берегів. Дух ріки, як завше заглиблений у себе, байдужий до людських перебутніх радощів і страждань. Байдужий до розпачу чорнявого хлопчини, який у короткі хвилини перепочинку простягає до нього свої руки і шепоче світле жіноче ім'я. Серце ріки б'ється в такт місячному світлу, котре танцює на спінених гребенях, дужому полуденному вітру, коирий гойдається у високих кронах борових дерев, корінню, котре п'є соки вельможної землі і тужавіє у своєму нестримному бажанні глибини і високости.
То тут, то там крутять свої маєстатні кола чорториї, Ріка огортає їх голубим кільцями, на мить спиняється, набирається міці та спокою і знову пришвидшує свій лет, звільнена від тягаря рівнини, спокою, лінощів. Вперед крізь розломи скель, кам'янисті ревуни, крутопадом донизу, до волі, до нового, ще страшнішого руху.
Третього дня один за одним впали загнані коні. З болем дивилися хлопці на хропучих змилених тварин. Іломер відвернувся, коли Корінь своїм мечем перетинав горлянки бідолашним скакунам. На очах скипали сльози: про подальшу погоню нічого було й думати. Молодий ватаг покинув своїх побратимів і забився у березові хащі. Не хотілося нікого бачити, слів потішання не чув. Лежав горілиць у густій траві, дивився, як сунуть по небу білосніжні оболоки. Його Орися в руках ґвалтівників, чужі руки пестять її груди, чужі уста занурюються у її золотаве волосся. Чув нажаханий крик, волання по допомогу. Стогнав од безсилля, поривався до ріки, та тут же знеможено знову падав на землю і заплющував очі. Не мав крил, аби перелетіти оці високі кам'янисті стрімчаки, та й де ті чародійні плавники, аби перепливти рікою до своєї милої. Знав, що нічого більш не міг вдіяти, та не міг змиритися з такою втратою. Тихо, намагаючись не шелестіти, підступлять до нього побратими.