Саме на неї вказали віщуни, як на ту, чийого життя закортіло чорним богам. У жереба свій норов — ніколи ж бо не падає на можніх і родовитих. На неї, таки на неї! мав впасти, бо хто за нею жалкуватиме, хто проливатиме сльози? Вітця і матінку не пам'ятає — позамерзали у Пущі в холодну зиму. Баба Сніжана помилувала лише сірооке немовля, навела до промерзлої зимарки бортничів венедійських мисливців. Ніхто не сподівався, що виживе, та не залишати ж дитя без золотих мар і поховального вогнища. У теплих садах Вираю гризтиме собі золоті яблучка і, може ж, потроху ростиме на забаву тогосвітнім венедійським бабусям.
Але дівча вижило. Усім на зачудування, собі на лихо. В тому діточому світі у неї був лише один добросердний пан — сирівцевий батіг та єдина милостива пані — голоднівка. Вони невідступно наглядали за малою.
Дрібна, налякана тваринка зіщулилася перед священним вогнищем. Вона боялася навіть заплакати — три бородаті незворушні духовиди прискіпливо наглядали за нею, щомиті погрожуючи нагаєм: дурне дівчисько, невдячне за честь, що їй випала, до богині Наві треба йти з усмішкою на устах і покорою в серці...
Дівчинка ще нічого не знала про життя. Сплутана лляним мотуззям, вона дивилася у похмуру шерепу страшної ночі. Вона здогадувалася, що таке смерть. Смерть — це коли тебе маленьку і безборонну тягнуть на кам'яний жертовник, здіймається кам'яний ніж — і високо вгорі тріпоче твоє маленьке серце. Богам потрібна була її кров. Вона хотіла сказати бородатим душохватам, що ця жертва намарна, в її серці немає уже крові — там тільки сльози, які беззупинно течуть в нього, бо ж з очей плакати не дозволяють... Та бородачі саме одійшли від вогнища на коротку раду перед требою.
"Жити..." — шепотіла вона, вислизаючи з мотуззя. Ручки, ніжки тоненькі та вузенькі, спробуй-но змотузуй дрібненького павучка.
"Жити... " — попискувала, рудяною білочкою вигулькуючи у нічний затон і пориваючись до стіни Пралісу. Там — порятунок. Життя! Життя! Позаду розлючені голоси, тупіт ніг, тривожне калатання мечів об щити. Погоня наближається, переслідувачі вже поруч, ще кілька кроків... І нараз загриміла у чорне било страшна гроза, на маленьку нажахану істоту впала стіна дощу і закрила її від переслідувачів. Вочевидь, якійсь молодій дужій громничці, котра на той час прибула на святошну учту слов'янських богів, розхотілося крови венедійського дитяти, доста нанюхалася духу Морани на інших землях. Росинка брела крізь посріблені блискавицями густі зарості дощу. Їм не було кінця, вони росли з далекого неба, заливаючи землю, зрівнюючи землю з небом. Було холодно і страшно, ще страшніше, аніж біля жертовного вогнища. Вона закричала, кличучи на допомогу. Кого? Її підхопило на руки якесь жалісливе дерево, далі була тільки безбережна ніч, в якій плавала знетямлена душа.
Очуняла від щебету пташок і тепла, яке огортало її вимучене тіло. Лежала на паруючому моріжку у затінку кучерявої липки. Довкіл було чисто, світло, святково. Прокидався Праліс, прокидалася земля, Ясновид лагідними долонями пестив її голівку, золотячи мокрі кучерики. Він єдиний визнавав за нею право на ласку і на тепло.
Вона занурювалася все далі у пустош, врешті сприйнявши дитяче, гірке і повне знання — дороги назад немає, нема для неї уже місця у світі людей. Нехай духи, хай дикі звірі, вона більше не хотіла до людей. Тут навіть смерть не була такою страшною, вона була б лише бажаним заспокоєнням од голоду, страху і болю.
Потім вона натрапила на вовківню. Заманка була вирита вочевидь людськими руками, шестеро вовченят металося у ямі, покритій сухим галуззям. Велика вовчиця сірою, тоскною хвилею билася біля неї, безтямно вила, зирячи на свій виводок.
Вовченята попискували. Їм було страшно, вони хотіли жити. Вони були однієї з нею віри, у них був єдиний бог. І дівчинка почала відкидати паліччя з пастки. Сіромаха погрозливо клацала щелепами і знавісніло ричала, та дівчинка підсвідомим чуттям знала, що вовча мати не скоїть їй зла. Вона сповзла в яму і одне за одним подала просто вовчиці в зуби пухнастих звірят. Вовчиця радісно підстрибувала, а коли з'явилося останнє вовченя і дівчинка вибралася, обдираючи лікті, з ями, вовчиця стрибнула до неї і облизала теплим, шорстким язиком замурзане дитяче личко. Дівчинка припала до її спини і заскімліла жалібно і тоненько. Вовчиця стояла напружена, знерухоміла, прислухаючись до плачу людської дитини, і здригалася.
Згодом сіромаха нагодувала зголоднілих звірят, а потім, підсунувши їх велетенською лапою до ніг дівчинки, метнулася у зелені сплети горішника. Скоро вона з'явилася, несучи в зубах куріпку з відгризеною головою, і поклала її дівчинці на коліна. Хотілося їсти, вогню не було, тож вона обскубала пташину і гострими зубенятами вгризлася в сире м'ясо.
Дана — так дівчинка назвала вовчицю — ніколи потім її не покидала.
Ходила за дівчинкою як тінь.
Зігрівала своїм тілом.
Коли переслідувачі все ж натрапили на маленьку втікачку у Пралісі, голосним виттям скликала вовчу зграю, яка обступила гніздів'я дівчинки і настрахала нападників.
Приходили і відходили венедійські роди.
Змінювалися вовчі виводки.
Втративши надію її вполювати, бородачі закололи немовля синьоокої вдовиці Горислави. Дівчинка чула, як волала у посаді збожеволіла від жаху молода мати, як проклинала не безжалісних духовидів, а її, її — руде вовченя з Пралісу. Потім роками знавісніла сива марюка з кам'яним колієм переслідувала дівча у лісових хащах. Дана люто смикалася, та її маленька господиня чіпко тримала вовгуриху за здиблену вовну маленькими ручками.
Саме вона — вірна її другиня з Пралісу, добра вовчиця Дана — привела її на Зелену верховину до глибокої і теплої печери на високій горі, навислій над Венедією. Дана тоді була мудрішою за людське дитя, відала, що без свого роду воно не виживе.
Дівчинка обклала піл ведмежими шкурами, замаяла свій осідок квітами, і сказала собі, що буде жити, і що ніколи більш не повернеться до людей...
Проте люди самі її розшукали.
Спершу до неї прослизали відважні дівчатка, палені коханням, у пошуках гадай-зілля, поміч--зілля, чар-зілля. Перегодом заявилися матері за гойовими травами для своїх недужих дітей. У Венедії не забули, що колись давно вона була призначена в жертву страшній богині підземного світу — Наві. Либонь, того й вирішили, що знається вона з чорнодухами, вміє навести на людину злі мороки, але ж, вістимо, тож і володіє найбільшою силою, аби відвести будь-яке лихо-напасть. Боялися її, бо ж за нею стояли всеможні духи Пралісу. Не скоро вона сама стала живим, незбагненним, але від того ще святішим, та іще страшнішим духом цієї землі.