І хоча, як вони повсякчас твердили одне одному, їм ніхто і ніщо не були потрібні, все ж поява Гостя стала для самітників неабиякою подією.
Гість був чудним. Кремез, зарослий густою щетиною, брудний та похмурий. Щось бурмотів, похитуючись на волохатих ногах. Ледве збагнули, що просить прихистку, бо прихопила його на полюванні якась болість. Обличчя справді вражало хворобливим зеленим відтінком, губи смикалися, і вони поклали його на шкуру білого леопарда. Тан піднесла запечене стегно молочної косулі. Дивилися, як він пожадливо ґлямає, але ні про що не запитували, хоч як же кортіло дізнатися: хто він та звідкіля прибився? Таким був перший закон Гостя. Прийняти, допомогти, та не докучати розпитами. Якщо вважатиме за потрібне — сам розповість.
Гість наситився й невдовзі упав навзнак та й захропів, а Кімові треба було рушати на полювання. Він чомусь із важким серцем покидав намет. Заспокоїв себе думкою, що турбуватися нічого: хоч опальні, та все ж вони знаходяться на території могутнього племені під захистом його Законів. Ішов, посвистуючи, прагнув притлумити неспокій. Чіпко видивлявся слідів на піщанистій рівнині. Поспішав. Коли забрався уже досить далеко од своєї оселі, нараз у серці оглушливо каркнула зловісна птиця Гар.
Чорна птиця, яка, як подейкували тихцем мудреці племені, завжди приносить нещастя.
Кім невпевнено ступив вперед ще декілька кроків. Неподалік од нього паслося стадо зубрів, уже був скинув свого лука, мітячи в крайнього звіра, та крик птахи став голоснішим і зловіснішим. І він кинувся назад.
Од шаленого бігу розривало легені, надсадно стукотіло серце. Ближче, ближче... Лиховісне каркання поволі затихало, але Кімові од того не ставало спокійніше.
Потім просто у душу вдарив чорний смерч.
Перед входом у намет лежало розтерзане тіло Тан — його маленької, легкокрилої, завжди усміхненої, вічно прекрасної. Поруч — личком до білого розпеченого піску, підібгавши під себе ноженята і розкинувши кулачки, — його син...
Кім закричав пронизливо і страшно. Вітри летіли у бік пустелі, й у племенному стані його не почули. З тим криком вилетіла, вигоріла вся його добра і лагідна душа й залишилася пустеля.
Він сам поховав Тан і синочка. Довго сидів непорушно над піщаним горбиком, який почали уже зарівнювати вітри. Думав.
За Законом племенми, мав би покликати старійшин, які би обстежили місце смерти рти, вчинили
допит, порадилися з богами й винесли вирок. І тільки тоді загін прудконогих воїнів вирушив би слідами того, хто назвав себе Гостем, та зрушив Закон Гостя. І відшукали б його — живого чи мертвого, у якій би норі той не причаївся, виконали присуд, рознісши по ближніх і дальніх родах ім 'я переступника.
Або ніколи б не повернулися назад.
Та Кім вирішив по своєму.
Тан належить тільки мені. Плем 'я відреклося від нас, і я до нього на раду не піду. Сам стану Суддею, і сам виконаю свій присуд. Я ЗНАЙДУ ЙОГО І УБ'Ю!
Кім розвів багаття у самому наметі, загуготів вогонь, вмент пожираючи весь надбаний нехитрий скарб. Він нічого не взяв з собою, окрім довгастого гострого крем'яха, з яким завжди ходив на полювання, який годував і одягав їх впродовж останніх весен і зим.
Кім довго біг лапатими слідами кривавого прийшлеця. За ним довго курівся ядучий, чорний дим.
ю
Потім пішли дощі і сліди щезли. Кім помчав навмання, повторюючи пошерхлими од ненависти устами одне і те ж: "Язнайду його і уб'ю... Знайду і уб'ю!"
В очу розпливалися червоні кола. Гість не знаходився. Натомість на його шляху постала дівчинка з замурзаним веселим личком. Вона малювала на піску якісь чудернацькі фігурки і безжурно усміхалася, мугикаючи пісеньку.
"Мій син міг сьогодні так само усміхатися і співати пісень". — Гнів сягнув до небес. Не тямлячи, що чинить, зненацька всадив дівчинці нагостреного крем'яха у спину. Вона, розкриливши руки, падала і падала — цілу вічність, але усмішка все ж не встигла зів'яти на її довірливому личку. Він не відчув у серці каяття.
Лиховісно каркнула над білою пустелею птиця Гар.
...Перевернувся піщаний годинник.
Глава 1
ПРИХІД
І був день, і була ніч...
Пізнім ранком гребці понад силу махали веслами, а сонце розпливалося на водах важкими світними плямами. Вони мерехтіли в очах, і годі було звільнитися од цього сліпучого полону. Ліс і вода... І небо важучою брилою над головами.
Зійшли на берег близько опівдня і почали таборитися під високим крислатим деревом. Білоголовий, тонкобровий хлопчак, якого винесли з лодії і поклали на зелений вільготний моріг, сіпнувся виснаженими, худими руками й затих. Скрутила якась незнаєма хора. А в нього, Апостола, уже не було сил повернути до мертвого зболілу, вимучену душу. Знав, що вита ще десь поблизу, горнеться до них, та почувався надто старим, аби спіймати невидиму тендітну тінь, прив'язати до земного життя.
Сизий туман заклубочився над непривітним плаєм. Ледь мрячило. Краплини летіли, але не діставали до людей, скупчених побіч тіла юного грека, котрий знайшов свій вічний спочинок на чужинській здичавілій землі.
"Я старий, — думав Апостол. — Я старий, і не земний час тому виною. Тільки десять літ минуло відтоді, як вгледів Його на березі Ґалілейського моря. Я витягав сіть, важко билося рибиння, леґотів тихий, теплий вітерець. Нараз на сонце напливла важка хмара, землею поповзли пістряві тіні од прибережних дерев і кущів, якось дивно посутеніло, і в душу вдарило важке, грізне світло. Я глянув на Нього, випустив сіть, покинув човна і пішов за Ним слід у слід. Десь там, у іншому житті, залишився батько — старий рибалка, згорблена спрацьована мати, сестри, злиденна халупа, в якій всі жили тихо, злагідно. Я не оглянувся. Я і тепер не оглядаюся і не шкодую ні за чим й ні за ким з того світу. Я народився десять років тому. І прожив лише десять років. І тисячу життів..."
Притулився спиною до поораного важкими рубцями стовбура, заплющив очі. Життя витікало. Мовчки дивився на своїх супутників і вперше засумнівався: їм не дійти...
Світ знову пробився різкими кольорами, у ньому не було відтінків добра і зла, сили й немочі. Перед ним відкрилася величава просторінь, яку був безсилий охопити людський зір. Тільки надзусиллям можна було пройти цією грізною, примхливою, глибокою й широкою рікою туди — вверх. До мети. Не відав, що там на нього чекало і хто чекав. Та невмолима сила штовхала його до неминучого кінця. Він дійде і повернеться. І є ще трохи часу.