В той час Бечак зі своїм загоном мицявся темними лісовими хащами, знетямившись від сказу: де їхній провідник, де цей жабій? Мотузка, до якої був прив'язаний кінь Гора, метлялася по землі і, Бечак люто шарпнув за неї, обриваючи, та тут щось прослизнуло землею шарубкими дрібними цятками, кінь схропнув та й поніс тельбухуватого верхівня наверле просто у смоляну гущу ночі. За ним понеслися його геть забештані посіпаки. Вони мчали усю довгу, страшну ніч. А коли наступив ранок і туман поволі розсмоктався, Бечак геть занетурився од люті й по-вовчому завив: перед ними був річковий брід, яким вони три дні тому перебиралися на цей берег. Вершники ошелешено протирали сліпи: це ж було так давно, а до того ж так далеко. Та коні вже вертали знайомою дорогою. Опустивши голови від сорому, на них хилиталися вояки, гартовані в січах і кривавих розбоях, які не боялися ні меча, ні вогню. "Герої... Миші злякалися", — сичав Бечак, глуздаючи шкіряним пасом змиленого очумілого коня: не вийшло! Цього разу не вийшло! З його пащі знову вилетів звіриний голодний рик, і цей звук на Зеленій верховині почула Велика Мати.
Гор продрижав у заростях столітньої кропиви до ранку.
Охоплений жахом, він щомиті чекав по свою душу невідомого і могутнього нападника. Коли ж туман почав розсіюватися, почув шарудіння і легкі кроки.
— Бечак! Бечак! — захрипів, охоплений каламутною хвилею скреслої надії, та перед ним замість звіруватого верховоди постав білий привид незнайомого сиваня з неймовірно світлими очима й тонким, аж прозорим, обличчям. Привид торгнув його за плече і владним жестом поманив за собою.
Гор покірно почовгав за білим духом на заклання.
Туман розсіювався дедалі швидше, вони спускалися нешироким путівцем до городища, густо пахло хлібом, печеним м'ясом, хилиткі тіні венедів прямували їм назустріч і минали, а потім озиралися й довго дивилися услід дивній парі.
На віднозі двох доріг їх зустрів Овсій, який прямував з вуглярами до Пралісу. Зупинився, протираючи очі:
— Брате! Блудяго! Волочебнику! Я таки дочекався тебе, слава богам! — Він пішов біля них околяса, пританцьовуючи, широко розкрісливши руки, з могутніх ядерних грудей рвалося радісне й водночас жальке вуркотіння. Гора діймала сверблячка, шіпання стало нестерпним, коли він опинився зрештою у залізних обіймах молодшого брата. А той по-дитячому схлипував, ляскаючи по плечах: — Ах, потурмаче, де ж тебе носило так довго? Нам кожні руки дорогі, кожен меч — безцінний. Слава богам, мій старший брат повернувся, тепер мені буде легше. Стільки ж роботи, братику, стільки роботи... Венеди! Чуєте, венеди, мій брат повернувся!
Вдалині голосно і тоскно кричала чигрин-птиця, та її ніхто ще не чув. На середньохресті доріг із дрантявої сітянки туману виснувалося видиво ветхої, як світ, стариці. Кощава, звітрена протягами віків, її тінь спиралася на сточену часом ціпуру, увінчану опудалом чорного ворона. На висхлій шиї висіло намисто із вовчих зубів. На плечах — вовча шкура, що лиховісно поблискувала на сонці. Та випиті світом до денця очі уже не відбивали світла, були непрозорими — глибока лідниця, дна якої страшно сягати живим, теплим зором. Час загус у цій дивній істоті, ледь-ледь ворушачись у побілених космах. Вона примерзла поглядом до Гора — на нього дмухнуло крижаним духом з білих диких полів баби Сніжани. Він завмер.
— Нині, володарю, — вона зверталася до Овсія, та погляд застигав на Горові, — нині твій брат намагався навести на Венедію вбійників і руїнників. Брат твій, синку, ворог твій і землі твоєї. Ти мусиш про це знати... Чорні духи сунуть за ним. Велика біда йде за ним... Чини спит, володарю! Поки він тут — чини спит! Біду велику відвернув од Венедії ваш Гість.
Вуглярі відступили од свого вожака. Перешіптувалися.
— То неправда, — осклизлі од страху губи нарешті здобулися на звук. — Не слухай, Овсію, її, стару вовчиху. Я прийшов без меча, я сам прийшов додому, братику. Я так скучив за тобою!
Розквашена пика спаленіла од нового нападу сверблячки. Він чухмарив голову, губи тремтіли.
Старосвітня жінка стукнула костуром:
— Темна в тебе душа, Горе! Темна й брехлива. Не вір йому, володарю!
Од її скрипучого, замогильного голосу всіх зморозило. Овсій закрутив головою, відбуцуючись од нечеканої напасті, й обернувся до Апостола:
— Де ти його знайшов, чужинцю?
Апостол важко вдивлявся у перенісся Гора, хмурнів.
— У кропиві ... — замовк.
Та Овсій й не допитувався далі: про що питати? Старший брат вернув домів! Брат! Сердито рубонув десницею:
— Шаную тебе, Велика Мати, та не вірю! Нікого сьогодні не помітили у Пралісі наші чоти. Ніде не горять сторожові огнища словенських дозорів. Спокійно і мирно на наших землях. Ні, не вірю! Не було ще такого, аби у нашому роді брат пішов на брата, став ускоком, посіпакою на рідній землі. Не було і не буде! Три літа не бачився я з рідним братом, три літа виглядав його з усіх доріг. Тож хіба можу я тепер замість хліба та меду простягнути йому змію? Пішли додому, Горе, ти ж там не гість — господар. Примарилося тобі щось, Велика Мати.
— Я попередила тебе, синку. ...Більше слів не було.
Жінка востаннє пропекла Гора сизими лідниками древніх очей, погрозливо заскрипіла і відступила з середньохрестя, занурившись у густий терновник. Востаннє зблиснула на сонці густа вовна вовка. Щезла... Чи, може, перетворилась на химородний кущ, на якому сірим вільготним ошматтям знову заворушилися драгкі клубні туману?
Апостол мовчки простував за двома братами. Гірким димом все ще курівся й курівся туман, зависав на одвірках, на верховіттях дерев, потиху блякнув, але все ж, усе ж не щезав зовсім навіть під дужими подувами сходового вітру і палаючим вогнем вранішнього світила.
Овсій, відігнавши від себе недобре видиво відьми-босокані, знову ожив і аж засвітився щасливим усміхом. Рокіт його заливистого сміху розносився увсебіч, до них привітно махали руками воротарі з високого земляного валу, лопотіла назустріч голими п'ятами дрібна галайстра венедійської малечі. Чутка про повернення братана володаря світлою чубаєчкою носилася над посадом. Овсій тішився:
— Я вдячний тобі, отче, що привів до мене мого брата. Такий дар багатого вартий. Воістину щасливий твій прихід для мого роду. А те, що мовила Велика Мати, неправда. Забудь про те. Вельми мудра венедійська відьма та, бува, — наводять на неї мороки чорні духи. Не раз так було, минеться...