— Але ж ми — люди,— заперечив Матвій.
— Авжеж, не звірі. Це всім зрозуміло. І я, буває, розсерджусь на когось за боягузство або підлість. А порівняю такого із зайцем або росомахою — і зло минає. Що з нього візьмеш!
— А ти сам хто ж тоді будеш? — спитав Маркін.
— Я — ведмідь. Людського тлумиська не люблю. Мені лісову глушину та дику ягоду з рибою подавай. Хоч міцні й довгі мої ікла та кігті, але не для нападу на людину вони мені дані.
— У тебе, батьку, виходить, людина яка народилася, така й лишається на все життя, і перевиховати її не можна,— роздумливо мовив Матвій.
— Чому не можна? І зайця можна зробити сміливим. Навіть на собак кидатиметься. Пам'ятаю, жив у нас приручений заєць, так він не лише на півня, а й на кота нападав. Але душа в нього так і залишилася заячою. Та що це ми, хлопці, все про інспектора товкмачимо? Давайте Краще поміркуємо, яких звірів і де ловитимемо. Насамперед треба двоє садків зробити, корму різного припасти, дужки капканів гумою та ганчірками обмотати, щоб лапи не поперебивали...
Наступного дня Степан із Матвієм і Кіндратом, прихопивши вовка та собак, вирушили шукати кабанів, а решта заходилася споруджувати загінчики та готувати знаряддя лову.
Обходячи востаннє свої пастки, Степан примітив, що в одному видолинку тримається табунець кабанів. Туди він і вирішив іти. Вовка й собак вели на повідках: пускати їх можна було лише по свіжих слідах. Незважаючи на глибокий сніг, лиж брати не стали: до табуна можна підійти стежкою. У поході мисливці, як завжди, були мовчазні й зосереджені. Зброю мав тільки Степан: в лісі можна несподівано зустрітися з ведмедем-швендею. Йдучи позаду, Кіндрат тяг за собою маленьку нарту, до якої були приторочені мішки й запасні мотузки. Діставшись джерела, біля якого жили кабани, мисливці зробили невеликий привал. Двом особливо лютим собакам і вовкові стягли щелепи намордниками, щоб вони не пошматували молодих кабанів. Тут полишили нарту і, зійшовши зі стежки, почали підніматися на сопку джерелом.
Незабаром вони вийшли на старі кабанячі сліди. Шлюбний період у кабанів закінчився. Сікачі, які могли "порубати" собак, відокремилися від табуна і трималися самітниками. Роздивляючись сліди, Степан довго йшов за кабанами, перш ніж визначив, що у стаді ходять дві старі свині, шість підсвинків — дворічних кабанів і дев'ять поросят. Сніг довкіл був геть вибитий, зритий, свині шукали жолуді та шишки, ясували хвощ. Табун довго кружляв на одному місці. У затоптаних слідах важко розібратися, але Степан не збився. Неначе знаючи, де саме зупинилися кабани, йшов він уздовж джерела.
Попереду на снігу вималювалися дві великі темні плями. "Гайна!" — тихо мовив Степан. Мисливці підійшли до кабанячих лежбищ. Широченні гнізда були влаштовані на землі, очищеній від снігу. Товста підстилка з сухої і м'якої торішньої трави робила їх досить теплими. Недарма в найморозніші дні свині довго залежувалися тут. І тільки голод примушував їх на час залишати свої постелі. В кожному гнізді спала свиня із своїм виводком. Осторонь виднілося третє гайно. Видно було, що воно не таке велике й тепле, як перші два. В ньому спали підсвинки.
Від лежбищ у різні боки розходилися свіжі сліди.
— Десь з годину як повставали. Далеко не пішли,— зауважив Степан, стримуючи вовка, який рвався з повідка.
— Може, собак пустимо — спитав Кіндрат.
— Не поспішай, підійдімо ближче.
Багато разів полював Степан на кабанів, але щоразу, коли виходив на свіжий слід, частіше починало битися серце в його грудях і він відчув солодку млість. Собаки, тицяючись у чіткі відбитки ратиць, туго напинали повідки, рвалися, аж хрипіли, вперед. Мисливці додали ходи. Спершу звірі йшли без перепочинку, хапаючи на ходу кедрові шишки, що траплялися де-пе-де. Увійшовши в яличник, по якому росли величезні старі дуби, зупинилися, риючись у снігу, вивертаючи на його поверхню коричневе листя разом із торішньою травою. Степан уповільнив крок, дослухався. Він відчував, кабани десь зовсім близько, тільки б не налякати їх. Пройшовши особливо густі зарості, мисливці зупинились.
Було тихо. Попереду бовваніли стовбури товстих дубів. Степан довго вдивлявся в хащу. І раптом його увагу привернув ледве помітний рух: неначе маленька пташка пурхнула з гілки на гілку. Знову легкий рух — і гострий зір мисливця вирізнив у хащі ледь помітний контур свині, припорошеної снігом. Захопившись їжею, вона від задоволення метляла хвостом з маленькою китичкою на кінці, яка здалася Степанові пташкою.
Зробивши застережливий знак своїм супутникам, він жестом показав Кіндратові, щоб той спустив зі шворки Рябчика. Вивільнившись від прив'язі, пес кинувся до кабанів, швидко наздогнав їх і опинився в середині табуна. Незлобивий, пустотливий Рябчик не був причепливий у переслідуванні, але звіра не лякався, ліз до самої його морди і весело гавкав, немов заграючи із ним. Оточений ощиреними підсвинками, Рябчик загавкав, чим не на жарт збентежив весь табун. Не бачачи в цьому баламуті великої небезпеки і не помічаючи близькості людей, старі свині натискали на Рябчика із тим верескливим безперервним хрюканням, з яким свійські свині кидаються на кривдників свого виводку. Рябчик не атакував їх, але й не тікав. Він кружляв біля густого куща ліщини й незлобиво гавкав на звірів, а ті клацали зубами, силкуючись укусити, трюхикали за ним слідом, сопучи та хрюкаючи.
Зібравшись докупи і не зводячи очей з верткого Рябчика, табун утратив будь-яку пильність і легко потрапив у оточення мисливців.
Разом спустили вони з повідків решту собак і вовка. Невимовна паніка охопила табун, коли кабани раптом побачили й відчули людей. З гучним кувіканням, неймовірно швидко помчали вони косогором. Але не всім пощастило втекти. Вовк перший з розгону перекинув на спину найближче до нього порося і придавив лапами, намагаючись вчепитися йому в горлянку, але цьому заважав намордник. Друге порося затримав Кучум. На трете напали разом дві собаки. Посміливішавши, Рябчик схопив зубами втікача за вухо і потяг його до хазяїна. Жалібний вереск виповнив ліс, але лякливі старі свині не повернулися вирятувати своїх дітей з біди.