У двері тихо постукали. Увійшов Маркін.
— Здоров, Тимофійовичу! Чув я, твою бригаду на вертольоті закидатимуть на Алу? Мене візьмеш?
Богатирьов мовчав. Йому важко було розмовляти з людиною, яка не берегла честь бригади, і він відчув ніяковість за нього. Перемітиш себе, нарешті, мовив:
— Ні, Маркін. У свою бригаду не візьму. Совісті ти не маєш. Думаєш, я не знаю, як ти соболів приховав та Подлещуку тихцем відніс? Знаю. Після його смерті здали на заготпункт його соболів, а приймальник мене й питає: "Дивна річ, у Подлещука дерев'яних капканів не було, а половина соболів ними добута. Чи не в тебе, Богатирьов, він на путиках нишпорив? Отоді я й згадав, як ти на невдачі скаржився та ночував у тайзі. Ненадійна ти людина, а нам — тигрів ловити.
Маркін не став виправдовуватися. Він зрозумів, що Богатирьов не з тих, кого можна ошукати і, прикриваючись його добрим ім'ям, влаштовувати свої справи. Мнучи в руках свій старий триух, він, не прощаючись, вийшов за поріг.
25 жовтня випав перший сніг, що швидко розтанув. Але Іван Тимофійович знав, що в горах на північних схилах він може залишитися на всю зиму. Тому він почав квапити Степана і своїх синів. Нарешті, настав день вильоту. Попрощавшись із рідними, брати Богатирьови завантажилися в автомашину й вирушили на аеродром. Тут на них чекав Перекатов. Ревнули гвинти, і вертоліт узяв курс на далеке пасмо лісистих сопок. Іван Тимофійович дивився в ілюмінатор. Під ним лежала темно-зелена, висріблена першою порошею тайга, покраяна лісовими стежками й дорогами, якими в роки далекої юності ходив він на промисел з важкими клунками за плечима, ночуючи біля багаття.