Течія посилилася, і човен пішов повільніше. Не випускаючи з рун керма, Степан пильно вдивлявся вперед. У бригаді він був за моториста і стернового. Іван Тимофійович, сидячи на носі човна, уважно вдивлявся в поверхню води, щоб вчасно попередити Степана про корч або напівзатоплене дерево, від якого в різні боки стримлять гострі сучки. Плавання гірськими річками небезпечне. Підмиваючи береги, вода звалює прибережні осики та модрини, і вони довго лежать у річищі, ніби підновлюючи на свої гострі гілки безпечного подорожнього, а часом влаштовуючи підводні заздри.
Рослинність уздовж берегів стомлювала своєю одноманітністю: вербняки, осичники і знову нескінченні вербняки, а там, де не було дерев, росли осока та куничник.
Сонце хилилося до верхівок дерев. За кормою лишилося півсотні кілометрів, коли з-за рогу з'явився урвистий глиняний берег — Червоний Яр. Звідси починалися ліси. За давньою традицією, мисливці завжди зупинялися тут табором. Поки бригада готувалася на ніч і варила вечерю, Іван Тимофійович нетерпляче заглибився у ліс. Пильно оглядав він верхівки кошлатих кедрів з темними гронами важких шишок, розгрібав погою листя під дубами, розшукував коричневі лискучі жолуді. Серце старого мисливця раділо: врожай лісових кормів цього року чудовий.
Повільно згасала вечірня зоря. Багряне небо на заході провіщало вітряну погоду. Весело потріскуючи, палали у вогнищі гілки сухого білого бузку, навсебіч розкидаючи червоні жаринки, що згасали на вогкій трав'яній підстилці. Посідавши навколо вогню, мисливці весело жартували. Близькість лісу пробуджувала в їхніх душах правічну й незгасну мисливську пристрасть. Хруснула гілка — це до гурту повертався Богатирьов.
— Ну, як, Тимофійовичу, надибав що-небудь? — спитав Маркін.
— Горіхів багато, якщо встигнемо, назбираємо до снігу.
— Слідів ніяких немає?
— Сохатий пройшов. Слід наче свіжий.
Запахло картоплею, що варилася із солоною кетою. З чудовим апетитом їли мисливці цю улюблену страву приамурців, яка ніколи їм не набридає. Потім довго пили чай, настояний на губці. Цей березовий гриб додавав звичному напоєві свіжості й аромату лісу. В прозорому зеленкуватому небі спалахнули поодинокі великі зірки. Десь поблизу крикнув пугач. Невиразні шерехи долинали 8 лісу, хлюпалася в річці риба. "Який буде цього року промисел?" — думав кожен. Коли вдосталь жолудів і горіхів, ситі копитний звір і ведмідь. Стає багато полівок — головного корму дрібних хижаків,— і ситий колонок та соболь погано йдуть у капкани.
Ледь засвітало, чутливе вухо Івана Тимофійовича вловило важкий тупіт. Він схопив карабін і вибіг на берег річки. З лісу долинав тріск хмизу і важке дихання звіра, який пробігав повз табір. Почувши людину, звір звернув убік, підбіг до річки й з розгону кинувся у воду. Тільки тепер роздивився його голову мисливець. Це був лось: "Але від кого він так прудко тікав? Чи не від вовків?" — майнув здогад, і Богатирьов побіг берегом. Там, де лось плигнув у річку, він зупинився і дослухався. Невдовзі на піщаній відмілині з'явився вовк. Він біг, нюхаючи землю, розшукуючи втрачений слід сохатого. Богатирьов неквапом прицілився, і гуркіт пострілу миттю розбудив мисливців. Степан перший підбіг до Івана Тимофійовича.
— У кого стріляв? — спитав він.
— По вовкові торохнув. Бачиш, на косі немов купина жовтіє. Це він лежить.
По здобич послали молодих — Матвія і Кіндрата. Вони до самого вогнища притягли за лапи здоровезного вовка.
— Поки готуватимемо сніданок, оббілуйте шкуру,— розпорядився Іван Тимофійович.
Їсти сире вовче м'ясо собаки відмовились, але Беркут проковтнув чималий шматок. Вовчу тушу не викинули: варену вовчатину їсть найвередливіший пес.
Збуджені першим успіхом, мисливці швидко поснідали й рушили далі. Після урочища Червоний Яр прибережна рослинність почала змінюватися. На високих берегах з'явилися ясени. Вони простягли свої товсті оголені віти над порослю черемхи та ліщини. Місцями до води підступали зарості сибірської яблуні. Голі дерева були всіяні дрібними темно-червоними плодами, привабою для перелітних дроздів та омелюхів. Ще недавно буйна й розкішна деревна рослинність тепер проглядалася наскрізь, позбавлена літніх шат, і тільки берест ще пишався у своєму зеленому вбранні. Течія ріки посилилася. З'явилися перекати. Степанові ра8 у раз доводилося піднімати мотор, щоб не зачепити гвинтом за кам'янисте дно. Іноді шлях мисливцям перетинало звалене дерево, і тоді доводилося застосовувати сокиру та пилку. Далі до модринових лісів почали домішуватися сиві ялини й ялиці, кошлаті кедри. Ліси густішали. Під високими деревами росли впереміжку свидина й шипшина, таволга і глід, переплетені лимонником і виноградом. Зарості були майже непрохідні. Мисливці, як мандрівники-туристи, милувалися червоними кетягами лимонника та барбарису, калини та смородини.
За цей день вони здолали не більше тридцяти кілометрів. Нарешті з'явилося гирло ріки Алої — місце їхнього призначення. Тут, біля входу в затоку, зимовище Богатирьових: рублена з сухих колод хатка з маленьким підсліпуватим вікном, укрита модриновою дранкою. Двері, відкриті навстіж, щоб краще провітрилося, були підперті колодою.
— Ну, от і прибули,— полегшено зітхнув Іван Тимофійович, сходячи на берег і хазяйським оком озираючи своє житло.— Ніби все гаразд. Прив'язуйте собак і давайте будемо розвантажуватися та влаштовуватися.
Підправивши лабаз, мисливці поскладали на нього харчі й частину спорядження. Степан сходив у ліс і приніс поперечну пилку і залізну пічку з вкладеними в неї трубами. Щоразу після завершення сезону мисливці підвішували пічку під густим кедром: тут було сухо, обдувало вітерцем, і вона не іржавіла. Потім нарізали куничнпка й встелили ним підлогу. Від затопленої пічки в хатинці стало тепло й затишно.
Після вечері мисливці обговорили, що робити далі. Передусім — добути кабана для їжі й розвідати мисливські угіддя. Потім наловити риби: в річку на зимівлю спускалися ленок і харіус, піде сало — не впіймаєш. Швидка течія не дозволяє ставити сіть, уся надія на вудочки.
Вранці бригада розділилася: Іван Тимофійович з Маркіним і Степаном пішли на розвідку в різні боки. Кожен з них вів на шворці собаку, а Степан — вовка. Матвій з Кіндратом залишилися ловити рибу й пиляти дрова. Розпилявши кілька недавно всохлих ялин, хлопці почали обережно колоти їх на поліна. З проточених у дереві ходів випадали жовто-білі личинки жуків-вусачів. Їх збирали як чудову наживку. Вирізавши довгі горіхові лозини, рибалки почепили на них волосінь і гачки, прихопили брезентовий мішок і попрямували до найближчої ковбані, де відстоювалася риба. Зразу ж Матвій підсік кілограмового ленка. Риба жадібно хапала принади, і тонке вудлище раз у раз вигиналося дугою.