"Завтра стривожаться... Підуть шукати. Знайти неважко — слід один. Аби лише протриматися до ранку",— зринали в голові обнадійливі думки. Вперто боровся Подлещук за своє життя. Потопаючи в снігу, він повзав од гілки до гілки, стягував сушняк до вогнища. Витрачав паливо економно.
Під ранок мороз посилився. Довкіл не лишилося жодного сучка або сухої гілочки, які б могли підтримати вогонь. А від нього залежало життя. Повзаючи по снігу, людина знесиліла. Подлещук все нижче схилявся над згасаючим вогником, потім грів руки над теплими вуглинами, а коли вони перетворилися на попіл, зібрав його й почав сипати собі за пазуху. Холодне тіло, ледь зігрівшись, знову почало мерзнути.
На небі, що помалу світліло, гасли зорі, настав світанок, десь прокаркав ворон, ніби хтось ударив у мідний гонг. На землі, припавши тілом до згаслого багаття, лежала людина. Вона вже не відчувала холоду. Мокрі від сліз вії змерзлися. Скоцюрблені пальці рук стискали холодний попіл.
Стривожені довгою відсутністю господаря зимовища, Наталя і Матвій вирушили на його пошуки. Прихопивши з собою нарту й собак, вони ополудні вийшли на слід Подлещука. Ніч застала їх за кілька кілометрів од місця його загибелі, і тільки другого дня вони знайшли його захололе тіло. Оглянувши старанно все довкіл, вони не стали відв'язувати злощасну рушницю. Спершу Наталці здавалося, що до прибуття міліції не можна ні до чого торкатись, але, порадившись із Матвієм вирішила забрати тіло, щоб його не розтерзали хижі звірі, тим більше, що з ними була нарта.
Повернувшись до зимовища, Наталя склала детальний акт про трагічний випадок. Вечір минув у тяжкому мовчанні. А ледь почало світати, Наталка й Матвій рушили в зимовище Богатирьових. У покинутій хижці лежало бездиханне тіло її господаря, вкрите брезентом.
Богатирьови не чекали на таке швидке їхнє повернення.
— Що сталося? — спитав Іван Тимофійович, побачивши їхній згорьований вигляд. Матвій розповів про загибель мисливця.
— З усього видно, під власний самостріл і попав,— закінчив він.
Наталя заперечила:
— Хіба може мисливець забути небезпечне місце? Ні, це хтось інший поставив. Треба повідомити в міліцію, знайти й покарати вбивцю.
Вислухавши обох, Іван Тимофійович у задумі похитав головою:
— Ех, Наталю, Наталю. Хто ж піде ставити самостріл на чужу мисливську дільницю? Матвій має рацію, але коли є сумнів, доведеться тобі їхати в район і в міліції розповісти все, що сама бачила. Нехай їдуть до нас, а звідси Матвій проведе.
Непередбачений випадок змусив Наталку раніше наміченого терміну полишити зимовище на Алій. Але це не засмучувало науковця: матеріалу зібрано цілком достатньо. Протягом двох днів вони з лаборантом і провідником все переглянули і спакували, відпочили перед далекою дорогою і розпрощалися з Богатирьовими.
Маркін подумував збігати в хижку по своїх соболів, та не зважився: почнеться слідство, крий боже, знайдуть його сліди, ще, не приведи господи, звинуватять у тому, що сталося. Довелося змиритися із втратою.
Через тиждень районний міліціонер з дільничним лікарем вивезли тіло потерпілого на всюдиході. В остаточному висновку було сказано, що Подлещук, займаючись браконьєрством, поставив на своїй мисливській дільниці самостріл і через випадкову недбалість сам став його жертвою.
На самоті з тайгою
Після від'їзду Суходольської і її супутників життя в зимовищі Богатирьових знову пішло своїм звичаєм. Ледве світало, звіробої прокидалися, готували ситний сніданок і розходилися по своїх дільницях. Поверталися пізно ввечері, знову розтоплювали пічку, заготовляли на ніч дрова, годували собак, а після вечері до пізньої ночі знімали з добутих звірків шкурки. І так щодня. Наталку згадували нечасто, хоч у душі в кожного вона лишила добрий слід. І тільки в уяві Матвія, якому вона припала до серця, часто малювався її милий образ. Вечорами він багато думав про неї, уявляючи собі, як успішно працювали б вони разом, вивчаючи життя лісу; але Наталя закінчила інститут, а він навіть середньої освіти не має. Це дещо засмучувало, але не настільки, щоб він перестав мріяти про дівчину. Проте у заповітні свої думки Матвій нікого не пускав. Зворушливо зберігав він маленьку книжечку, подаровану дівчиною на пам'ять про спільне полювання на ведмедя, не раз перечитував улюблені місця з "Пісні про Гайавату".
Помітивши, що син у вільні хвилини бере до рук цю книжку, Іван Тимофійович звернувся до нього:
— Ти б, Матвію, почитав нам уголос. Певно, про мисливців написана?
— Про мисливців, але тільки про американських. Про індіанців. Та й написано у віршах.
— Ми й вірші розуміти вміємо,— стояв на своєму Степан.— Читай!
— Ну, тоді слухайте:
Як з міцним тятива луком,
Жінка в парі з чоловіком;
Хоч вона його згинає,
Та сама йому покірна,
Хоч вона його і тягне,
Та сама з ним нерозлучна;
Нарізно обоє марні!
— Оце Наталя! Яку книжечку нашому Матвієві підібрала! Певно, не без задумки! — перервав читання, хитрувато усміхаючись, Степан.
— Стривай, не заважай, зупинив брата Іван Тимофійович.— Тут все правильно написано. Продовжуй, Матвій.
Звіролови притихли і ще з більшою увагою стали слухати Матвія. А він читав їм про те, як зібрався і пішов Гайавата в край диких дакотів, щоб, одружившись з Міннегагою, припинити чвари між ворогуючими племенами індіанців, як він полював, ідучи до своєї нареченої:
Між дерев, де чергувались
Світло й тіні, він побачив
Сторожких оленів стадо.
"Не схибуй!" — сказав він луку,
"Влучно бий!" — стрілі промовив...
І поки Матвій закінчив главу, ніхто не зронив жодного слова. Лише сирі дрова одноманітно сичали у пічці.
— Почитаю завтра, а зараз лягаймо спати. Адже глупа ніч уже.
День брався імлистий. У теплому повітрі повільно пролітали поодинокі сніжинки. Матвій швидко йшов мисливською стежкою. Сьогодні він мав обійти далекий путик, здолавши кілька перевалів.
...Ось і перший капкан. Принада в ньому з'їдена полівкою. З другого вийняв вогнисто-рудого колонка, третій і четвертий були порожні, але зате у п'ятий, який стояв біля самого берега незамерзлого джерела, потрапила темно-коричнева норка. Молодий звіролов повеселішав, хоч набурмосене небо сипало на нього дрібну сніжну крупу. Путик кружляв густим яличником. Хащі місцями непрохідні для людини, і, коли б не кабаняча стежка, що перетнула яличник з півдня на північ, не пробитись би Матвієві крізь ці нетрі. Обабіч стежки розставлені капкани. Їх тут менше відвідують полівки, але докучають осоружні сойки й кукші. Матвієві раз у раз доводиться підправляти пастки, класти в них нову принаду. Він зараз так захоплений своєю роботою, так пильно вдивляється в лісову хащу, що йому ніколи думати про своїх рідних і про Наталю. Його увагою заволоділи сліди на снігу, подряпини ведмежих і тигрячих пазурів на стовбурах дерев, він прагне відгадати, яка подія в лісовому житті викликала той або інший звук. Він вслухається в тривожний крик птахів. Це вони побачили свого одвічного ворога. Він думає лише про те, хто перед ним і кого він чує, хто й куди пройшов, чому. Така зосередженість не навертає на мрійливість. Тільки увечері, лежачи на твердому полу в зимовищі, він може поринати у сторонні роздуми.