Ті напружено стежили за кораблем і обмінювалися думками.
— Регулярні кораблі тут не ходять. Значить, це випадковий.
— Але він, як видно, йде з Австралії, значить не з тих, що могли бути послані за нами навздогін.
— Гляньте — це ж англійський дредноут! І йде він на північний захід. До нас він ніякого відношення не може мати.
— Але він потім може сказати, що бачив нас край берега Скель Ластівчиних Гнізд, а це буде зовсім погано.
— Тоді нам треба показати, що ми йдемо зовсім в інший бік.
Через кілька хвилин "Саардам" рушив на південний захід, нібито в Африку. Шляхи обох кораблів повинні були схреститися. Могутнє сталеве чотиритрубне страховисько наближалося так швидко, що зустріч мала відбутися раніше, ніж це було бажано.
— Це вже занадто! — незадоволено бубонів Гудас.
— Тепер уже нічого не зробиш, — сказав Салул, — назад же не підеш. Але тим товаришам, які одягнені не у військовий одяг, доведеться швидше сховатися. В тому числі, пробач, і тобі самому. Бо коли помітять такого капітана і таку команду на військовому кораблі, то можуть заарештувати нас.
Гудас не міг не погодитися з цим і з смішним виглядом, чухаючи потилицю, спустився з свого високого поста. Його місце зайняв Гейс. Сховалися і Гудасові малайці, на перше місце висунули "справжню" команду.
Дредноут перетнув дорогу метрів на сто попереду. Ніби кам'яниці, височіли на ньому надбудови, з яких висовувалися довжелезні гармати. Величезні білі хвилі здіймалися біля носа корабля. На палубі виднілися білі постаті команди.
Яким маленьким і нікчемним здавався перед цим велетнем "Саардам" з його командою!
Але за морськими звичаями обидва кораблі привітали один одного прапорами: дредноут — англійським, "Саардам" — голландським, і розминулись, як і належить всім солідним суднам.
Коли дредноут від'їхав, виліз і капітан зі своєю командою.
— Прикро, чорт забирай, першому адміралові незалежної Яванської республіки ховатися від сусідньої держави! — пожартував Салул.
— Для початку досить і того, що ми салютували один одному як рівні, — відказав Гудас.
Після цього "Саардам" почав зменшувати хід, відставати, але минуло ще чимало часу, поки дредноут зовсім зник з очей.
Коли "Саардам" повернувся назад, було вже темно.
Але куди "назад"? В який пункт водяного простору? Чи жде їх човен? Коли жде, то як знайти його в темряві? Чи можна подавати сигнали? Чи знаходиться човен біля берега, чи вийшов назустріч кораблю в море? А може, човна зовсім немає?
Такі питання мучили команду "Саардама", коли він вночі ходив уперед і назад біля берега Яви.
Нарешті, здалеку, ніби від моря, почулися слабкі звуки пострілів. Прислухалися — постріли повторились. Минуло кілька хвилин — знову серія пострілів. І постріли ритмічні, з однаковими інтервалами.
— Вони! Вони! — загомоніли на "Саардамі". — Ні в якій перестрілці таких правильних пострілів не буде. А якщо вони стріляють, значить, небезпеки нема, значить, і ми можемо давати сигнали. Тільки треба вибрати — чи гудок, чи вогні, чи такі самісінькі постріли.
— Можна навіть вистрілити з гармати? — додав хтось чи то жартома, чи то серйозно.
— Гармата не гармата, — відказав Салул серйозно, — а гудок в такий час і в такому місці може розійтися досить далеко і долинути до такого вуха, в яке він не повинен потрапляти, вогні також можуть дійти дуже далеко і потрапити в небажане око. Отже, треба відповісти такими самісінькими пострілами з гвинтівок.
Цією мовою екіпажі корабля і човна дуже швидко домовились і через півгодини з'єдналися.
Наближалася рішуча мить. Корабель підійшов до рифів.
— Якби ще видно було, то півлиха, а так уже занадто рисковано, — сказали моряки. — Навіть своїм світлом дуже освітлюватись не можна, щоб не звернути на себе зайвої уваги.
На Гейса було покладено технічну, інженерну сторону справи. Він наказав засвітити три ліхтарі: два з боків і один спереду. Бокові треба було накрити зверху і скерувати світло лише на скелі з боків проходу. Передній ліхтар так само повинен був освітлювати дорогу перед носом корабля. Коли, нарешті, засвітили всі три ліхтарі, то лишилися дуже задоволені: тільки три світлі плями блищали на воді, а весь корабель губився в мороці.
— Так і за півмилі не помітиш його, — радів Гудас.
Потім прикріпили два троси на березі: один прямо спереду, а другий далі, збоку. Ці троси повинні були намотуватись машинами (лебідками), і корабель мав посуватися вперед поволі, твердо і певно, трохи навскоси і не відхиляючись у сторони. На долю команди лишалося тільки керувати кормою корабля, щоб вона не вдарилася об каміння. Але це "тільки" було важче і небезпечніше за все інше.
Небезпека загрожувала ще з одного боку. Коли корабель поволі тягнути вперед двома тросами, він, звісно, не відхилятиметься і піде по середній лінії. Але що буде, коли хвилі ударять його ззаду і примусять піти швидше, ніж треба?
— Значить, доведеться весь час підтримувати задній хід, щоб корабель не посунувся вперед, — відповів Гейс. — Інакше кажучи, доведеться одночасно користуватися обома протилежними силами і давати перевагу першій настільки, наскільки це треба. Разом з тим це значно послабить і рухи корми вбік.
Довго тривала підготовча робота. Особливо важко було закріпити троси. Вода тимчасом все прибувала. О другій годині вона залила вже і той камінь, який правив за мірку припливу.
Корабель стояв підготувавшись, носом уперед, і чекав останньої хвилини. Сто чоловік команди вишикувались по боках, озброєні чим тільки можна. Значна частина сиділа на трапах з зовнішнього боку корабля. Всі тримали в руках що-небудь, щоб відіпхнутися від скелі. Навіть мішки з борошном пустили в хід; вони висіли по боках на вірьовках, і двоє чоловік трималися за кінці їх, щоб у разі потреби опустити мішки у воду між кораблем і скелею.
— Починай! — наказав Гейс.
Загуркотіли лебідки, натяглися троси, і корабель посунувся вперед. Але чим ближче до рифів, тим більші були погойдування корабля. Гудас стояв біля керма. Босий, з непокритою головою, у розстебнутій драній сорочці, з сяючими очима, він здавався одним з тих капітанів-привидів на зачарованих кораблях, про які ходить стільки легенд серед моряків усього світу.