Та коли… коли я ступив на пароплав… уночі… опівночі… мій приятель був зі мною… тоді… тоді саме піднімали щось краном… щось гранчасте, чорне… труну… ви чуєте, її труну… вона гналася за мною, як я гнався раніше за нею… І я повинен був стояти й удавати з себе стороннього, бо він, її чоловік, теж був тут… Він везе її тіло до Англії… мабуть, хоче там зробити розтин… Він забрав її… тепер вона знов належить йому… вже не нам… не нам обом… Але я ще тут… я йтиму з нею до кінця… він не довідається… не повинен довідатись… я зумію захистити її таємницю від будь-якого замаху… від того негідника, через якого вона пішла на смерть… Нічого, нічого він не довідається… Її таємниця належить мені, тільки мені…
Ви розумієте тепер… розумієте… чому я не можу дивитись на людей… слухати їхній сміх… бачити, як вони фліртують і паруються… бо там унизу… в трюмі між лантухами чаю та кокосових горіхів стоїть труна… Я не можу туди зазирнути, там зачинено… але я відчуваю це всіма своїми нервами, щомиті відчуваю… навіть тоді, коли тут грають вальси й танго… Це безглуздя, на дні моря лежать мільйони мерців, під кожною п'яддю землі, на яку ми ступаємо, гниє труп… але я не можу, не можу стерпіти, що вони влаштовують тут маскаради й так хтиво регочуться… Небіжчиця… я знаю, чого вона від мене хоче, відчуваю, на що вона там унизу чекає… я знаю, що мій обов'язок… що я ще не скінчив свого шляху… бо ще не врятував її таємницю… вона ще не відпускає мене…
На середній палубі зачовгали кроки, зашаруділи швабри: матроси почали прибирати. Він здригнувся, наче спійманий на гарячому: на його безкровному обличчі проступив ляк. Він устав і промимрив:
– Ну, я піду вже… піду…
Але страшно було дивитися на нього: погляд порожній, очі запухлі – чи то од віскі, чи від сліз.
Він, видно, боявся мого співчуття: у його згорбленій постаті я відчув сором, безмежний сором за відвертість зі мною цієї ночі. Я мимоволі сказав:
– Ви дозволите мені по обіді зайти до вас у каюту?…
Він подивився на мене – шорстка посмішка скривила його губи, глузлива, цинічна посмішка; він з якоюсь злістю видушував із себе кожне слово.
– Ну так… ваш уславлений обов'язок допомагати…так… саме цим словом вам пощастило підбити мене розбазікатись. Ну ні, добродію, спасибі! Думаєте, мені полегшало від того, що я вивернув перед вами все своє нутро аж до тельбухів? Моє спартачене життя ніхто вже не полатає… вийшло, як бачите, так, що я даремно служив шановному голландському урядові… пенсію дідько вхопив, до Європи я їду голий, як бубон… як собака, що скавулить і плентається за труною… Безкарно амок нікому не минається: ноги нарешті підгинаються і надходить кінець. Сподіваюся, що й мій кінець уже недалеко… Ні, спасибі, добродію, за ваше ласкаве бажання мене відвідати… я вже маю в каюті товариство… декілька пляшок доброго старого віскі, що інколи мене розважають… а крім того, в мене є ще один вірний давній приятель, до якого, на жаль, я свого часу не вдався по розраду, мій славний браунінг… він мені допоможе краще за всяке базікання… Будь ласка, не турбуйтесь… людині завжди лишається її останнє право – здохнути так, як їй самій до вподоби… і без непроханої допомоги.
Він ще раз глянув на мене глузливо… ба навіть задирливо, але я відчував, – це був тільки сором, безмежний сором. Потім він увібрав голову в плечі, обернувся, не попрощавшись, і якоюсь чудною кривою ходою почовгав до кают уже цілком освітленою палубою. Більше я його не бачив. Даремно шукав я його другої й третьої ночі на тому самому місці. Він зник, і я вже ладен був повірити, що все те мені приснилось або примарилось, якби не звернув уваги на одного пасажира з жалобною стрічкою на рукаві. Це був багатий голландський комерсант, і мені підтвердили, що в нього нещодавно померла дружина від якоїсь тропічної хвороби. Я бачив, як він, суворий і змучений, походжав осторонь від інших, і думка, що я знаю його потаємну журу, викликала в мені якийсь дивний острах. Я кожного разу звертав убік, коли він проходив повз мене, щоб не зрадити навіть поглядом, що я знаю більше про його долю, ніж він сам.
У порту в Неаполі стався потім той чудний випадок; пояснення до нього треба, здається мені, шукати в оповіданні невідомого. Більшість пасажирів зійшла ввечері на берег – сам я пішов до опери, а звідти до кав'ярні на Віа Рома. Коли ми шлюпкою верталися на пароплав, мені впало в око, що кілька човнів зі смолоскипами й ацетиленовими ліхтарями крутилися й шукали чогось навколо корабля, а вгорі на палубі метушилися в темряві карабінери й жандарми. Я поспитав одного матроса, що сталося. З того, як він ухилився од відповіді, легко було здогадатися, що команді наказано мовчати. Другого дня, коли пароплав мирно, наче нічого й не сталося, плив далі до Генуї, я також нічого не міг довідатись на палубі. Аж в італійських газетах прочитав я потім романтично прикрашене повідомлення про нещасливу пригоду в неапольському порту. Тієї ночі, писали вони, в пізню годину, щоб не турбувати пасажирів сумним видовищем, мали перенести з корабля в човен труну з тілом одної значної дами з голландських колоній. Саме тоді, як її вже спускали мотузяною драбиною в присутності чоловіка тієї дами, враз щось важке скотилося з верхньої палуби й потягло за собою в глибінь і труну, і носіїв, і чоловіка небіжчиці. Одна газета доводила, що то якийсь божевільний кинувся зі східців на драбину, а друга давала іншу версію – що драбина, мовляв, сама урвалася від надто великого тягаря. В кожному разі ясно було, що пароплавна компанія вжила всіх заходів, щоб приховати правду. З великими труднощами носіїв та чоловіка небіжчиці виловили шлюпками з води, проте олив'яна домовина миттю пішла на дно, і звідти її не пощастило добути. Одночасно в газетах з'явилася коротенька замітка про те, що в порту до берега прибило труп невідомого сорокалітнього чоловіка, але публіці здалося, що вона не має ніякого зв'язку з романтично змальованою пригодою; та мені, коли я прочитав ті кілька рядків, привиділось, ніби з-поза газетного аркуша ще раз виринуло, як мара, бліде, аж синє обличчя з блискучими скельцями окулярів.