— Ні, сер, не був, — збрехав Клайд.
— І ви, мабуть, нічого не знаєте про те, що там потонула дівчина, з якою, очевидно, були ви, — Роберта Олден з Більца?
— Господи, авжеж не знаю! — нервово й уривисто заперечив Клайд; справжнє ім'я Роберти і її адреса в устах цієї зовсім чужої людини… це потрясло його. Значить, вони дізнались! І так скоро! Вони знайшли ключ. Його справжнє ім'я і її також! Господи! — Так мене підозрівають у вбивстві? — додав він знесиленим голосом, майже пошепки.
— А ви й не знаєте, що вона потонула минулого четверга? Хіба ви не були з нею в цей час?
М-р Краут не відривав від нього колючих, допитливих, недовірливих очей.
— Ні, звичайно, не був, — відповів Клайд, пам'ятаючи тільки одно: він повинен усе заперечувати, поки не надумає, що має говорити і як діяти.
— І ви не зустрічали трьох прохожих в четвер увечері, годині об одинадцятій, коли йшли від Біг-Бітерну до Бухти Третьої милі?
— Ні, сер; звичайно, не зустрічав… Я ж сказав вам, що я там не був.
— Прекрасно, містер Гріфітс, я більше нічого не маю вам сказати. Від мене вимагається тільки одно — арештувати вас, Клайда Гріфітса, по підозрінню в убивстві Роберти Олден. Ідіть за мною.
Головним чином для того, щоб продемонструвати свою силу і владу, він вийняв пару стальних наручників; побачивши їх, Клайд відсахнувся і затремтів, немов його вдарили.
— Вам немає потреби надівати їх на мене, пане, — сказав він благально. — Будь ласка, не треба. Мені ніколи не доводилось надівати їх. Я і без того піду з вами.
Він тужно, з жалем подивився в глиб лісу, в рятівну хащу, де ще так недавно міг сховатись… Там була безпека.
— Ну що ж, — відповів грізний м-р Краут, — це можна, якщо ви підете спокійно.
І він узяв Клайда за майже неживу руку.
— Можна мені попросити вас ще про одно, — тихо і несміливо сказав Клайд, коли вони рушили (думка про Сондру і про всіх інших засліпила і знесилила його. Сондра! Сондра! Повернутись туди, до них, арештованим убивцею! Щоб його побачили таким Сондра і Бертіна! Ні, ні!). — Ви… ви хочете відвести мене назад у табір?
— Так, сер, хочу. Мені так наказано. Там зараз прокурор і шериф округу Катаракі.
— О, розумію, розумію! — істерично вигукнув Клайд, втративши майже все своє самовладання. — Але ви… ви не могли б… адже я йду зовсім спокійно… розумієте, там усі мої друзі, і це буде жахливо!.. ви не можете провести мене як-небудь повз табір, не захо-дячи туди… куди хочете! У мене є особливі причини… тобто… я… о боже! Дуже прошу вас, містер Краут… не ведіть мене назад у табір!
Він здався тепер Крауту дуже кволим і майже хлопчиком… тонке обличчя, начебто невинний погляд, хороший костюм і хороші манери… анітрохи не схожий на грубого, дикого вбивцю, якого гадав зустріти Краут. Явно — людина того класу, до якого він, Краут, звик ставитися з повагою. І, зрештою, може виявитися, що у цього юнака є знатна рідня. З усього, що Краут досі чув, було ясно: цей юнак належить до однієї з кращих родин Лікурга. І тому Краут вирішив бути до певної міри чемним.
— Гаразд, молодий чоловіче, — сказав він, — я не хочу поводитися з вами занадто суворо. Кінець кінцем, я не шериф і не прокурор, я мушу тільки арештувати вас. І без мене є люди, які скажуть, що з вами робити. От ми дійдемо до них, ви попросите, — може, вони скажуть, що не обов'язково вести вас назад у табір. Тільки от як з вашими речами? Вони, напевно, залишились там?
— Так, але це не має значення, — квапливо відповів Клайд. — їх можна буде взяти коли завгодно. Просто я не хотів би зараз іти туди, якщо тільки можна…
— Гаразд, ходімо, — відповів м-р Краут.
І от вони мовчки йдуть серед високих дерев, стовбури яких у сутінках височать урочисто, немов колони храму, — вони йдуть, як молільники по нефу собору, і Клайд неспокійним і втомленим поглядом стежить за багровою смужкою, яка ще просвічує за деревами на заході.
Його обвинувачено у вбивстві! Роберта вмерла! І Сондра вмерла— для нього! І Гріфітси! і дядько! і мати! І ті, в таборі!
Господи, але чому він не втік, коли щось — однаково, що це було, — твердило йому: тікай?
РОЗДІЛ IX
Враження м-ра Мейсона від товариства, серед якого бував Клайд, підтвердили і доповнили враження, які виникли у прокурора раніше в Лікурзі й Шейроні. Цього було досить, щоб витверезити його і похитнути його впевненість, ніби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться і кошти, і бажання зам'яти такий скандал. Багатство. Розкіш. Гучні імена і високі зв'язки, які, звичайно, доведеться охоронити від усього цього. Хіба не можуть багаті і впливові Гріфітси, дізнавшись про арешт племінника, хоч би який був його злочин, запросити найтала-новитішого адвоката, щоб уберегти своє добре ім'я? Безперечно, так і буде, а такий юрист зуміє добитись яких завгодно відстрочок… і тоді, мабуть, задовго до того, як він міг би домогтись засудження злочинця, він сам автоматично перестане бути обвинувачем і не буде не тільки обраний, а й намічений кандидатом на таку бажану і потрібну йому посаду судді.
Перед мальовничим колом розкинутих на березі озера наметів сидів Харлей Бегот в яскравому светрі та білих штанах тонкого сукна і ладнав свою рибальську снасть. У деяких наметах було відкинуто передні полотнища — і всередині можна було мигцем побачити Сондру, Бертіну та інших дівчат, що переодягались після недавнього купання. Компанія була така добірна, що у Мейсона виник сумнів, чи розумно з політичного і громадського погляду прямо заявляти про те, які причини привели його сюди. Він волів краще поки що промовчати і поринув у роздуми про контраст між юністю Роберти Олден або своєю власною — і життям цієї молоді. Зрозуміло, думав він, людина з кола Гріфітсів може так підло й жорстоко повестися з дівчиною, подібною до Роберти, і при цьому мати надію залишитися непокараною.
І все-таки, прагнучи добитися свого всупереч усім ворожим силам, які можуть перегородити йому шлях, він, нарешті, підійшов до Бегота і дуже кисло (хоч і старався щосили здаватись благодушною і товариською людиною) сказав:
— Гарне місце для табору!
— Атож… І ми так думаємо., — процідив Бегот.