Але Суенк наліг на весла і перед четвертою годиною доплив до Шелтер-Бічу. Помітивши здаля на воді чоловік шість купальників, він зразу повернув назад, щоб подати умовний сигнал. Від'їхавши миль на дві, він вистрілив. У відповідь пролунали два постріли: Мейсон і шериф почули сигнал, і тепер обидві партії швидко посувались на схід.
Клайд, який плив поруч Сондри, почув постріли, і зразу стривожився. Як зловісно прозвучав цей перший постріл! І за ним ще два — десь далеко, але, як видно, у відповідь на перший. І потім така ж зловісна тиша. Що ж це було? А тут ще Харлей Бегот кинув дотеп:
— Чуєте, палять? Тепер не мисливський сезон! Це браконьєри!
— Гей, ви! — закричав Грент Кренстон. — Це мої качки! Не зачіпайте їх!
— Якщо ці мисливці стріляють так, як ти, Гренті,—вони їх не зачеплять, — докинула Бертіна.
Силкуючись усміхнутись, Клайд дивився в той бік, звідки долинув постріл, і прислухався, як загнана тварина.
Що за сила спонукає його вийти з води, одягтись і тікати? Поспішай! Поспішай! До намету! В ліс! Скоріше! Кінець кінцем він послухався цього голосу і, вибравши хвилину, коли на нього не дивились, квапливо пішов у свій намет, переодягся в простий синій костюм, взяв кепку і шмигнув у ліс позаду табору, щоб далеко від чужих очей та вух усе обміркувати і вирішити. Він не підходив до берега, щоб його не можна було побачити з озера, боячись… боячись… хто його знає, що означали ці постріли?
Але Сондра! Її слова в суботу, і вчора, і сьогодні… Невже можна так от залишити її, коли він не цілком впевнений, що йому загрожує небезпека? Невже можна? А її поцілунки! Її ніжні запевнення, її плани на майбутнє! Що подумає вона — та й усі,— якщо він не повернеться? Про його зникнення, звичайно, почнуть говорити шейрон-ські й інші навколишні газети і, звичайно, встановлять, що саме він і є Кліфорд Голден та Карл Грехем, — хіба ж ні?
І потім, міркував він, може, його страх даремний, викликаний тільки випадковими пострілами заїжджих мисливців на озері або в лісі? І він зволікав і сперечався сам з собою — тікати чи залишатись? А яким спокоєм дихають ці високі, могутні дерева, як тихо ступають ноги по м'якому килиму коричневої хвої, що встилає землю, а в густій хащі чагарників можна сховатись і лежати, поки знову не настане ніч! І тоді — вперед, вперед… І все-таки він повернув назад, до табору, щоб дізнатись, чи не з'являвся туди хто-небудь (він скаже, що пішов прогулятись і заблудив у лісі).
Приблизно в цей самий час, сховавшись серед дерев за дві милі на захід від табору, зійшлись разом і радились Мейсон, Слек і всі інші. І внаслідок, поки Клайд гаявся і навіть рушив знову до табору, Мейсон і Суенк підпливли в байдарці до молоді на березі, і Мейсон спитав, чи немає тут містера Клайда Гріфітса і чи не можна його побачити.
І Харлей Бегот, що був найближче, відповів:
— Так, звичайно. Він де-небудь тут, недалеко.
А Стюарт Фінчлі гукнув:
— Ау, Гріфітс!
Але ніхто не відповів.
Клайд був досить далеко від берега і не міг чути цього крику, але він все-таки повертався до табору, — правда, повільно й обережно. А Мейсон, зробивши висновок, що він десь недалеко і, звичайно, нічого не підозріває, вирішив зачекати кілька хвилин. Все-таки він доручив Суенку піти в глиб лісу, — якщо він випадково зустріне там Слека або ще кого-небудь із своїх, нехай скаже, щоб одного розвідника послали вздовж східного берега, другого — вздовж західного; сам Суенк повинен човном податись до гостиниці у східній частині озера, — нехай звідти сповістять усіх, що в цій місцевості переховується чоловік, запідозрений у вбивстві.
А Клайд був у цей час за яких-небудь три чверті милі на схід від них, і щось усе ще підказувало йому: "Тікай, тікай, не гайся!" — і все-таки він гаявся і думав: "Сондра! Це чудове життя! Невже так і піти звідси?" І він казав собі, що, мабуть, буде ще більшою помилкою піти, ніж залишитись. А може, ці постріли нічого не означали, — просто мисливці стріляли дичину, — і через це він втратить усе? І все-таки, нарешті, він знову повернув, сказавши собі, що, мабуть, краще вернутись не зараз — в усякому разі не раніше сутінок: треба зачекати, подивитись, що означали ці дивні постріли.
І знову він спинився, нерішуче прислухаючись: щебетали лісові пташки. Він тривожно озирався, вдивляючись у хащу.
І раптом, не далі як за п'ятдесят кроків від нього, з довгих коридорів, утворених високими деревами, назустріч йому безшумно і швидко вийшов рослий, худорлявий чоловік з бакенбардами та пильними, проникливими очима — справжній лісовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорілий, дивного кольору мішкуватий костюм, що вільно висів на його сухорлявому тілі. І так само раптово він крикнув, — почувши цей окрик, Клайд від страху весь похолов і спинився, немов прикипів до місця.
— Одну хвилину, пане! Ні з місця! Ваше ім'я часом не Клайд Гріфітс?
І Клайд, побачивши гострий, настійливий і допитливий погляд незнайомого і револьвер в його руці, спинився; поведінка цього чоловіка була така рішуча і недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кісток. Невже його справді-таки спіймано? Невже по нього з'явились представники закону? Господи! Ніякої надії на втечу!
Чому він не втік раніше, чому? Він зразу знесилився, — і одну мить вагався, чи не відповісти "ні", щоб не викрити себе, — але, отямившись, сказав:
— Так, це я.
— Ви ж з компанії, яка розташувалась тут табором?
— Так, сер.
— Чудово, містер Гріфітс. Пробачте за револьвер. Мені наказано затримати вас при всяких умовах, от у чому справа. Мене зовуть Краут, Ніколас Краут. Я — помічник шерифа округу Катаракі, і у мене є ордер на ваш арешт. Треба гадати, ви знаєте, в чому справа, і спокійно підете за мною?
І м-р Краут ще міцніше стиснув свою важку, грізну на вигляд зброю і твердо, рішуче подивився на Клайда.
— Але… Але… ні, я не знаю! — безсило відповів Клайд; він зразу зблід і змарнів. — Зрозуміло, якщо у вас є ордер на арешт, я піду за вами. Але я… я не розумію, — його голос злегка затремтів, — чому ви хочете мене заарештувати?
— От що, не розумієте? А ви не були випадково на Біг-Бітерні або на озері Грасс у середу або в четвер? Га?