Так думав і молився Клайд у ці короткі, страшні дні — відтоді як мати і преподобний Мак-Міллан повернулися після вирішальної розмови з губернатором і до своєї останньої години… душа його була сповнена жаху перед близькою та неминучою смертю і невідомим потойбічним життям, і цей жах, разом з вірою та хвилюванням матері і преподобного Мак-Міллана (він приходив до Клайда щодня, говорив йому про милосердя боже і переконував у необхідності цілком уповати на господа), примусили Клайда, нарешті, вирішити, що він не тільки повинен знайти віру, але вже знайшов її, і з нею цілковитий і непохитний душевний спокій. У такому стані, погоджуючись на просьбу матері і преподобного Мак-Міллана, який безпосередньо допомагав йому, давав вказівки і тут же, при ньому і за його згодою змінив деякі його вислови, Клайд склав такого листа, зверненого до всього світу і особливо до молодих людей його віку:
"Вступаючи в тінь Долини Смерті, я хочу зробити все можливе, щоб усунути будь-який сумнів у тому, що я знайшов Ісуса Христа, спасителя мого і незмінного друга. Нині я шкодую лише про те, що, маючи можливість трудитися в ім'я його, не віддав своє життя служінню йому.
Якби тільки я міг силою слів своїх навернути до нього молодих людей, я визнав би це найбільшим із благ, дарованих мені. Але тепер я можу сказати тільки одно: "Я знаю, в кого увірував, і вірю, що в його владі зберегти запоруку мою на оний день" (цитата, добре йому відома завдяки Мак-Міллану).
Якби молоді люди нашої країни могли збагнути насолоду і відраду життя во Христі, я знаю, вони зробили б усе, що тільки в їхніх силах, щоб стати істинними, діяльними християнами, і прагнули б жити, як звелів Христос.
Я не залишив жодної перепони, яка перешкодила б мені стати перед господом. Знаю, що гріхи мої відпущені, бо я був чесний і одвертий з моїм духовним наставником, і господу відома вся правда про мене.
Завдання моє виконано, перемогу здобуто.
Клайд Гріфітс".
Написавши цього листа і передаючи його Мак-Міллану, Клайд і сам здивувався: так мало схожі були ці його твердження на бунтівничий настрій, який володів ним ще зовсім недавно. А Мак-Міллан, зраділий і тріумфуючий, вигукнув:
— Так, Клайд, воістину перемогу здобуто! "В оний день будеш зі мною в раю". Він обіцяв вам це. Душею й тілом ви належите йому. Хай буде навіки благословенне ім'я його!
Він був такий зворушений своїм тріумфом, що взяв руки Клайда в свої, поцілував їх і потім схопив Клайда в обійми.
— Сину мій, сину мій, у тобі моя відрада. Істинно, в тобі господь явив правду свою і рятівну силу свою. Я це бачу. Я це почуваю. В твоєму зверненні до світу воістину пролунав голос самого господа!
І він сховав лист; вирішили, що його буде надруковано після смерті Клайда, не раніше. Але, навіть написавши такого листа, Клайд усе ж у деякі хвилини відчував сумнів. Чи вірно, що він врятований? За такий короткий строк? Чи може він так твердо і беззастережно уповати на бога, як він це заявив у своєму листі? Чи вірно це? Життя — таке дивне. Майбутнє таке темне. Чи правда, що є потойбічне життя, що є бог, який зустріне його з любов'ю, як запевняють мати і преподобний Мак-Міллан? Чи правда це?
А тим часом за два дні до його смерті м-с Гріфітс у пориві безмірного жаху і відчаю телеграфувала високоповажному Девіду Уолтхему:
"Чи можете ви сказати перед богом, що у вас немає сумнівів щодо винуватості Клайда? Прошу телеграфуйте. Інакше кров його впаде на вашу голову. Його мат и".
І секретар губернатора Роберт Феслер відповів телеграмою:
"Губернатор Уолтхем не вважає для себе можливим скасувати ухвалу апеляційного суду".
І, нарешті, останній день… остання година… Клайда переводять у камеру старої Оселі смерті і після гоління та ванни видають йому чорні брюки, білу сорочку без комірця (потім її мали відкрити на шиї), нові повстяні туфлі і сірі шкарпетки. В цьому вбранні йому дозволено було ще раз побачитися з матір'ю і Мак-Мілланом, — з шостої години вечора напередодні страти і до четвертої години останнього ранку їм дозволено було залишатися поруч Клайда, розмовляючи з ним про господню любов і милосердя. А о четвертій годині з'явився начальник тюрми і сказав, що м-с Гріфітс час уже йти, залишивши Клайда на опікування Мак-Міллана. (Сумна необхідність, якої вимагає закон, сказав він.) І далі — останнє прощання Клайда з матір'ю; в ці хвилини, весь час замовкаючи, почуваючи, як боляче стискається серце, він усе ж з зусиллям вимовив:
— Мамо, ти повинна вірити, що я вмираю покірливо і спокійно. Смерть мені не страшна. Бог почув мої молитви. Він дарував сили і спокій моїй душі.
Але про себе він додав: "Чи так?"
І м-с Гріфітс вигукнула:
— Сину мій! Сину мій! Я знаю, знаю, я вірю в це! Я знаю, що визволитель мій живий і не залишить тебе. Нехай ми вмираємо, але житимемо вічно! — Вона стояла, підвівши очі до неба, пройнята стражданням. І враз обернулася, схопила Клайда в обійми і довго й міцно пригортала його до грудей, шепочучи — Синку… хлопчику мій…
Голос її обірвався, вона задихалася… здавалось, уся її сила перейшла до нього, і, нарешті, вона відчула, що зараз упаде, як не залишить його… Похитнувшись, вона швидко обернулася до начальника тюрми, який чекав, щоб відвести її до обернських друзів Мак-Міл-лана.
І потім, у темряві цього зимового ранку, — останні хвилини: прийшли тюремники, зробили надріз на правій штанині, щоб можна було прикласти до ноги металічну пластинку, потім пішли закривати завіси перед камерами.
— Здається, вже час. Сміливіше, сину мій! — це сказав, побачивши, що наближаються наглядачі, преподобний Мак-Міллан; разом з ним тепер біля Клайда був і преподобний Гілфорд.
І от Клайд підвівся з койки, на якій він сидів поруч Мак-Міл-лана, слухаючи читання 14, 15 і 16-ої глав євангелія від Іоанна: "Хай не бентежиться серце ваше. Віруйте в бога — і в мене віруйте". І потім— остання путь, преподобний Мак-Міллан праворуч, преподобний Гілфорд ліворуч, а наглядачі — попереду і позаду Клайда. Але замість звичайних молитов преподобний Мак-Міллан проголосив:
— Упокоріться під всемогутньою правицею господа, аби він міг вас піднести, коли настане година. Покладіть на нього всі турботи свої, бо він піклується про вас. Нехай буде спокій у душі вашій. Мудрі і праведні шляхи того, хто через Ісуса Христа, сина свого, після коротких страждань наших покликав нас до вічної слави своєї. "Аз есм путь і істина і життя. Лиш через мене прийдете до отця небесного".