Так вона молилася, стоячи на колінах, і враз — раптова думка. Газети мучать її, домагаючись інтерв'ю. Репортери переслідують її на кожному кроці. Чому вона не поїхала на допомогу синові? Що вона думає про те і що про це? Так чому б, сказала вона собі, не піти до редактора якої-небудь великої газети з тих, що безперестанку напосідають на неї з розпитами, і не розповісти йому, в якому скрутному становищі вона опинилася? І вона пообіцяє редакторові, що коли він допоможе їй своєчасно поїхати до сина, так, щоб вона могла бути поруч нього того дня, коли читатимуть вирок, вона, мати, сама напише про все в газету. Адже репортерів посилають повсюди, навіть і в суд, — вона читала про це. Чому ж не послати її, матір Клайда? Хіба вона не могла1 б усе розповісти і написати? Хіба вона не написала безліч проповідей?
І вона підвелася — тільки для того, щоб ізнову опуститися на коліна.
— Ти відповів мені, господи! — вигукнула вона.
І, знову підвівшись, вона дістала своє старе коричневе пальто, жахливий коричневий капелюх із зав'язками — породження якихось особливих уявлень про вбрання, що підходить особі, яка присвятила себе релігійній діяльності,— і зразу подалася в редакцію найбільшої і най впливовішої денверської газети. Процес її сина був так широко відомий, що її негайно провели до головного редактора. Незвичайна відвідувачка дуже зацікавила його, і він вислухав її співчутливо і з пошаною. Він зрозумів її становище, і зміркував, що погодитися з нею — в інтересах газети. Він вийшов і за кілька хвилин повернувся. Отже, її зараховано кореспондентом на три тижні,— про дальше її повідомлять окремо. Її витрати на дорогу в обидва кінці буде оплачено. Помічник, до якого він зараз направить її, пояснить, як їй треба складати і передавати кореспонденції. Він дасть їй і деяку кількість готівки. Вона може виїхати вже сьогодні ввечері, якщо хоче: чим швидше, тим краще. Для газети бажано дістати від неї до від'їзду фотознімки. Але, пояснюючи їй усе це, редактор враз помітив, що очі її заплющені і голова відкинута назад. Вона дякувала богові, який так швидко зглянувся на її молитву.
РОЗДІЛ XXVIII
Бріджбург. Опівночі 8 грудня з поштового поїзда на перон вокзалу виходить стомлена, розгублена жінка. Різкий холод і яскраві зорі. Поодинокий черговий у відповідь на її запитання показує їй дорогу до бріджбурзького готелю "Сентрал": прямо вулицею, що починається біля вокзалу, до першого повороту ліворуч, і там ще два квартали. Заспаний нічний клерк одразу відводить їй номер і, довідавшись, хто вона, поспішаіє пояснити, як пройти до окружної тюрми. Але, подумавши, вона вирішує, що зараз не час. Він, можливо, вже спить. І вона ляже спати, а завтра підведеться, як тільки почне світати. Вона телеграфувала йому кілька разів. Він знає, що вона має приїхати.
Та вже о сьомій годині ранку вона на ногах, а о восьмій, з листом, телеграмами, посвідченнями напоготові, прибуває до окружної тюрми. І тюремне начальство, перевіривши її документи, посилає попередити Клайда про її приїзд. А він, пригнічений, у відчаї, з радістю хапається за думку про цю зустріч, думку, яка раніше сповнювала його жахом. Бо тепер багато що змінилося. Страшну оповідь було розказано на повний голос. І завдяки розумній версії, розробленій для нього Джефсоном, він тепер, мабуть, зможе поглянути матері в очі і, не вагаючись, сказати, що це правда: він не мав наміру вбивати Роберту, він ненавмисне дав їй потонути. І ось він поспішає в кімнату для відвідувачів, де завдяки Слеку йому надано можливість побачитися з матір'ю наодинці.
Вона підводиться йому назустріч, і він кидається до неї з чималою тривогою в збентеженій своїй душі і в той же час з упевненістю, що тут він матиме опору, жалощі, а можливо, й допомогу, не отруєну осудом. І з зусиллям, немов щось застрягло в горлі, в нього виривається:
— Ох, мамо! Я такий радий, що ти приїхала!
Але вона надто схвильована, щоб говорити, вона тільки пригортає його до себе — свого хлопчика, засудженого законом, — кладе його голову собі на плече, а сама спрямовує погляд до неба. Господь бог дарував їй цю милість. Можливо, він подарує й інші. Син її дістане свободу — або хоча б буде призначено новий розгляд справи із справедливим розбором усіх даних, які говорять на його користь, — цього ж не було тут на судь І так непорушно вони стояли якусь мить.
Потім пішли розмови про дім, про те, як їй пощастило приїхати, про її обов'язки кореспондента: вона повинна проінтерв'юїрувати його, а потім бути поруч нього в годину винесення вироку… (Клайд здригнувся при цих словах). І далі він почув, що доля його тепер цілком залежить від її зусиль. Лікурзькі Гріфітси з особистих міркувань вирішили більше не допомагати йому. Але вона, — якщо тільки вона зможе виступити перед людьми з справедливими вимогами, — вона ще може допомогти йому. Адже до цього часу господь не відмовляв їй у сприянні. Але для того, щоб вона могла сміливо звернути свої благання до творця і людей, Клайд має зразу, тут же, сказати їй правду — випадково чи з наміром він ударив Роберту, мимоволі чи навмисне дав їй загинути. Вона читала його свідчення та його листи і відзначила всі вразливі місця в його розповіді про те, що сталося. Так правда чи неправда те, що стверджував Мейсон?
Клайд, як і колись, відчув страх і сором перед цією непохитною і бездоганною чесністю, якої він ніколи не міг зрозуміти до краю, але постарався заявити якомога твердіше, хоч потай і холодіючи, що все сказане ним під присягою — чистісінька правда. Він не робив того, в чому його обвинувачують. Не робив! Але вона, спостерігаючи за ним, гірко подумала про себе, що в його очах щось промайнуло при цьому — якась невловима тінь.
У ньому не відчувалося тієї впевненості, того цілковитого і непохитного усвідомлення своєї правоти, яких вона чекала, які сподівалася зустріти. Ні, ні, в усій його повадці, в словах, які він вимовляв, була якась ледве помітна ухильність, відтінок якоїсь тривоги чи сумніву, і при самій тільки думці про це все завмирало в її серці.
Йому невистачало твердості. Так, можливо, що її перші побоювання були не марні, може, він і справді замишляв цю страшну справу, може, він і вдарив дівчину там, на глухому, безлюдному озері? Хто знає! Як стерпіти жагучий і невимовний біль цього здогаду? Адже ж у свідченнях своїх він говорив зовсім інше.