І все ж багато дечого в нескінченному потоку доказів, разом із спогадом про перший нерозсудливий вчинок Клайда у Канзас-Сіті, примушувало її вагатися — і страхало. Чому він не зумів пояснити, що сталося з цим путівником? Чому не міг допомогти дівчині, якщо він так добре плаває? Чому він так поквапився до тієї таємничої міс X, хто б вона не була? Ні, звичайно, звичайно, її не примусять повірити, всупереч глибокому. її переконанню, що її старший син, найнеспокійніший, але найчестолюбніший з усіх її дітей, який подавав найбільше надій, що він винен у такому злочині! Ні! Вона не може сумніватися в ньому навіть тепер. Величезним є милосердя бога живого — і чи не вчинить мати зла, повіривши злу про чадо своє, хоч якими б жахливими здавалися його помилки? Скільки разів, до того як зацікавлені й набридлі відвідувачі не примусили її переїхати і кинути місію, зупинялася вона посеред якої-небудь жалюгідної кімнатки, припинивши прибирати, і застигала в тиші, не побоюючись чужих людей. Вона стояла, закинувши голову, заплющивши очі, риси її енергійного смуглявого обличчя були невродливі, але дихали суворою прямотою і щирим переконанням — образ, вихоплений з далеких біблійних часів, у світі, що постарів на шість тисячоліть, — і ревно скеровувала всі думки до уявлюваного престолу, на якому, здавалося їй, сиділи живий велетенський дух і тіло її живого бога-творця. І вона молилася по чверть години, по півгодини, щоб він дарував їй силу й розуміння і відкрив їй, чи винуватий чи не винуватий її син. Якщо не винуватий, то нехай буде знято з нього і з неї і з усіх, хто дорогий їм обом, тягар жагучих страждань; коли ж винуватий, то нехай наставить її господь, що робити, як стерпіти все це, а Клайда — як навіки омити свою душу від учиненого ним жахливого гріха, як — коли це можливо — знову очиститися перед всевишнім.
— Ти всемогутній, господи, і ти єдиний, і немає для тебе неможливого. В твоєму благоволінні все життя. Будь милосердний, господи!
Якщо гріхи його, як пурпур, убіли їх, мов сніг, і якщо вони, як кров, убіли їх, мов руно.
Але і в ті хвилини, коли вона молилася, вона була мудра, як Єва у своєму ставленні до дочок Єви. А що ж дівчина, яку нібито Клайд убив? Хіба вона не погрішила так само? І хіба вона не старша за Клайда? Так писали в газетах. Уважно, рядок за рядком читаючи листи Роберти, вона була глибоко зворушена ними, всім серцем тужила про нещастя, що спіткало Олденів. І все ж, як мати і як жінка, наділена споконвічною мудрістю Єви, вона розуміла, що сама Роберта повинна була погодитися на гріх, що в ній таїлася спокуса, яка сприяла слабкості і падінню Клайда. Непохитна, доброчесна дівчина ніколи б не погодилася — не могла б погодитись. Скільки признань у такому ж гріху вислухала вона в місії і на вуличних молитовних зібраннях! Хіба не може бути сказано на оборону її сина, як на початку буття, в садах Едему: "Жона спокусила мене"?
Воістину так… а тому…
"Бо навіки-віків милість його", процитувала вона. І якщо господнє милосердя безмежне, то невже менш милосердною може бути до Клайда вона, мати?
"Якщо ви матимете віру завбільшки з гірчичне зернятко", знову процитувала вона в думці і потім звернулася до невідчепних репортерів, що вдерлися до неї.
— Чи правда, що мій син убив її? Ось у чому питання. Тільки це має значення в очах творця. — І вона подивилася на нечутливих молодих газетчиків, що бували в бувальцях, як людина, переконана в тому, що бог просвітить їх. І навіть на них справили враження її глибока щирість і віра. — Визнали його присяжні винуватим чи не винуватим — це суєта в очах того, хто тримає зорі в руці своїй. Присяжні — тільки люди, і рішення їхнє — мирське, людське. Я читала промову оборонця. Мій син говорив мені в листах, що не винуватий. Я вірю своєму синові. Я переконана, що він не винуватий.
А Ейса майже весь час мовчав, забившись у найдальший куток кімнати. Йому бракувало знання життя, він уявлення не мав про владну і невблаганну силу пристрастей, і через це нездатний був збагнути і усвідомити навіть десяту частину того, що сталося. Він ніколи не розумів Клайда, його невдоволеності, його палкої уяви, сказав він, і тому вважає за потрібне не обговорювати його вчинки.
— Але я ніколи не виправдувала Клайда в його гріхові проти Роберти Олден, — продовжувала м-с Гріфітс. — Він вчинив погане, але вона теж вчинила погане, бо не перечила йому. Не можна миритися з гріхом, хто б не допустився його. Серце моє сповнене співчуття і любові до її нещасних батьків, чиї змучені серця обливаються кров'ю. А проте не можна не зважати на те, що в гріху винуваті обоє — не один мій син, — люди повинні це знати і відповідно до нього судити. Я зовсім не хочу виправдувати його, — повторила вона. — Йому треба було краще пам'ятати все, чого його вчили з дитинства. — І тут її губи стиснулися скорботно і докірливо. — Але я читала і її листи. І я знаю: якби не вони, прокурор не міг би обви-нуватити мого сина. Він скористався з них, щоб вплинути на почуття присяжних. — Вона підвелася, немовби в ній паленів нестерпний вогонь, і вигукнула в прекрасному пориві:—Але він мій син! Він тільки-но вислухав свій вирок. І я, мати, повинна думати про те, щоб допомогти йому, хоч як би я ставилася до його гріха. — Вона стиснула руки, і навіть репортери були зворушені її горем. — Я мушу поїхати до нього! Мені треба було ще раніше поїхати, тепер я розумію…
Вона замовкла, спохватившись, що перед нею — вуха і голос юрби, люди, яким абсолютно незрозумілі і глибоко байдужі її таємна мука, її страждання і побоювання.
— Багатьох дивує,— вставив один з них, дуже практичний і внутрішньо зачерствілий юнак, одноліток Клайда, — чому ви не були на процесі. У вас не було грошей, щоб поїхати туди?
— Так, Не було грошей, — просто відповіла вона. — В усякому разі, надто мало. І крім того, мені не радили приїжджати, казали, що я там не потрібна. Але тепер… тепер я мушу поїхати, так чи інакше, мушу придумати, як це зробити. — Вона підійшла до жалюгідного столика, такого ж убогого, як і вся бідна і безбарвна обстановка цієї кімнати. — Ви зараз підете в місто, молоді люди, — сказала вона. — Чи не візьметься хто-небудь з вас надіслати телеграму? Гроші я вам дам.