Американська трагедія

Сторінка 243 з 284

Теодор Драйзер

— Я крикнув їй, щоб вона постаралася дістатись до човна і ухопитися за нього, але човен зносило геть, а Роберта ніби не чула або не зрозуміла мене. Я спершу боявся підплисти до неї ближче, бо вона страшенно борсалася і розмахувала руками, — потім поплив. Не встиг я зробити і десяти змахів, як її голова зникла під водою, виринула і знову зникла. За цей час човен знесло футів на тридцять або на сорок, і я побачив, що не зможу дотягти до нього Роберту.

І тоді я вирішив, що треба пливти до берега, інакше мені й самому не врятуватись.

Коли він вибраєся на берег, розповідав далі Клайд, йому раптом спало на думку, в якому дивному й підозрілому становищі він опинився. Він раптом зрозумів, сказав він, як невдало склались обставини і який поганий вигляд мала вся ця поїздкаі з самого початку. Він записувався в гостиницях під фальшивими іменами. Свій чемодан узяв, а її — ні. І, крім того, якщо повернутись зараз, значить, доведеться все пояснити… стане широко відомий його зв'язок з Робертою, і все його життя піде шкереберть: він втратить міс X, роботу на фабриці, становище в товаристві — все! А як він промовчить (він клявся, що тільки тут це вперше спало йому на думку), може виникнути припущення, що він теж потонув. Тому, розуміючи, що ніякими силами він уже не може повернути Роберту до життя і що розголос означатиме тільки серйозні неприємності для нього і вкриє ганьбою її пам'ять, він вирішив мовчати. І от, щоб знищити всі сліди, він зняв мокру одежу, викрутив її, згорнув і старанно запакував у чемодан. Потім вирішив сховати штатив, який залишився на березі разом з чемоданом, і зробив це. Його старий солом'яний капелюх, — той, що був без підкладки (але як це трапилось, він не пам'ятає, заявив він), — загубився під час катастрофи з човном, і тому він надів запасний, хоч у нього була з собою ще й кепка, — він міг би надіти її. (Така в нього звичка — брати з собою в дорогу запасний капелюх: адже з капелюхами завжди що-небудь трапляється.) Потім він вирішив піти через ліс на південь, до залізниці, яка, він вважав, проходила в цьому напрямі. Він тоді не знав, що там є і автомобільне шосе. А що він попрямував просто до Кренстонів, то це цілком природно, просто признався Клайд: вони були його друзями, і йому дуже хотілося дістатися до такого місця, де він міг би як слід подумати про весь цей жах, що раптом звалився на нього, немов сніг на голову.

Коли Клайд у своїх показаннях дійшов до цього моменту і ні йому, ні Джефсону, здавалося, більше не було чого сказати, оборонець після паузи раптом промовив дуже виразно і якось особливо спокійно:

— Пам'ятайте, Клайд: перед лицем панів присяжних, суддів і всіх присутніх у цьому залі, і над усе — перед господом богом ви урочисто поклялися говорити правду, всю правду і нічого, крім правди. Ви розумієте, що це означає, чи не так?

— Так, сер, розумію.

— Чи поклянетеся ви перед богом, що не вдарили Роберту Олден, поки були з нею в човні?

— Клянусь. Я не вдарив її.

— І не кидали її за борт?

— Клянусь. Я цього не робив.

— І не намагалися так чи інакше навмисно, зловмисно перекинути човен або якимсь іншим способом домогтися смерті міс Олден?

— Клянусь, що ні! — палко і схвильовано вигукнув Клайд.

— І ви можете поклястися, що це бу^в нещасний випадок і що він стався без вашого заміру?

— Так, можу, — збрехав Клайд; він почував, що, борючись за своє життя, почасти говорить правду: адже все це трапилось несподівано і ненавмисне, зовсім не так, як він задумав. У цьому він міг поклястися.

І тоді Джефсон, провівши великою сильною рукою по обличчю, ввічливо і холодно оглянув суд і присяжних, значуще стиснув свої тонкі губи і оголосив:

— Обвинувачення може допитувати свідка.

РОЗДІЛ XXV

Весь час, поки Клайда допитував оборонець, Мейсон почував себе, як невгамовний гончак, що рветься в погоню за зайцем, як хорт, що от зараз, останнім стрибком, наздожене свою здобич. Його кортіло, йому не терпілося розбити вщент ці свідчення, довести, що все це від початку до кінця просто сплетення брехні, як воно почасти й було насправді. І не встиг Джефсон кінчити, як він уже схопився і став перед Клайдом; а той, побачивши, що прокурор палко бажає знищити його, почував себе так, наче його зараз поб'ють.

— Гріфітс, у вас був у руках фотографічний апарат, коли вона встала в човні і ступила до вас?

— Так, сер.

— Вона спіткнулася і впала, і ви ненавмисне вдарили її апаратом?

— Так.

— Я вважаю, при вашій правдивості й чесності, ви, звичайно, пам'ятаєте, як у лісі на березі Біг-Бітерну ви казали мені, що у вас не було ніякого апарата?

— Так, сер, я це пам'ятаю…

— Звичайно, це була брехня?

— Так, сер.

— І ви казали тоді так само палко і переконано, як зараз — іншу брехню?

— Я не брешу. Я пояснив тут, чому я це сказав.

— Ви пояснили, чому ви це сказали! Ви пояснили, чому! Ви збрехали тоді і сподіваєтесь, що вам повірять тепер, — так, чи що?

Белнеп підвівся, готовий запротестувати, але Джефсон посадив його на місце.

— Все одно, я говорю правду.

— І вже, звичайно, ніщо на світі не могло б примусити вас збрехати тут знову — навіть і величезне бажання уникнути електричного стільця?

Клайд зблід і злегка здригнувся; почервонілі від утоми повіки його затремтіли.

— Ну, можливо, я і міг би збрехати, але, думаю, не під присягою.

— Ви думаєте! А, зрозуміло! Можна збрехати все, що завгодно і де завгодно, у всякий час і при всяких обставинах, але тільки не тоді, коли тебе судять за вбивство!

— Ні, сер. Зовсім не так. І я зараз сказав правду.

— І ви клянетесь на біблії, що пережили душевний перелом, так?

— Так, сер.

— Що міс Олден була дуже сумна і тому у вашій душі стався цей перелом?

— Так, сер. Так воно й було.

— От що, Гріфітс: коли вона жила на батьківській фермі і чекала вас, вона писала вам оці листи, — так?

— Так, сер.

— У середньому ви одержували через день по листу, — так?

— Так, сер.

— І ви знали, що вона там самітна і нещасна, — так?

— Так, сер… але я вже пояснив…

— Ах, ви пояснили! Ви хочете сказати, що ваші адвокати пояснили це за вас! Може, вони не муштрували вас у тюрмі день у день? Не навчали, як ви мусите відповідати, коли настане час?