— Але я хочу знати от що. Коли ви так любили міс Олден, як ви кажете, і домоглися таких відносин з нею, які слід було освятити шлюбом, як же ви так не відчули своїх зобов'язань, свого обов'язку перед нею, що у вас могла з'явитися думка кинути її ради міс X? Як це сталося, хотів би я знати, — і я певен, що це цікавить також і панів присяжних. Де було ваше почуття вдячності? І почуття морального обов'язку? Може, ви скажете, що у вас немає ні того, ні другого? Мк хочемо це знати.
Справді, це був допит з упередженням — напад на власного свідка. Але Джефсон говорив тільки те, що мав право сказати, і Мейсон не втрутився.
— Але я…
Клайд зніяковів і запнувся, неначе його не навчили заздалегідь, що треба відповісти: здавалось, він у думці шукає якого-небудь переконливого пояснення. Власне, так воно й було насправді, бо, хоч він і завчив відповідь, але, почувши це запитання на суді і знову опинившись віч-на-віч з проблемою, яка так бентежила і мучила його в Лікурзі, він не зразу згадав, чого оборонці вчили його… Він м'явся, щулився і, нарешті,промовив:
— Справа в тому, що я якось майже не думав про це. Я не міг думати, відколи побачив її. Я іноді пробував, але у мене нічого не виходило. Я почував, що вона одна потрібна мені, а не міс Олден. Я знав, що це недобре… так, звичайно… і мені було дуже шкода Роберту… Але однаково, я просто нічого не міг вдіяти. Я думав тільки про міс X і не міг ставитися до Роберти по-старому, хоч як намагався.
— Ви хочете сказати, що вас через це анітрохи не мучило сумління?
— Мучило, сер, — відповів Клайд. — Я знав, що мої вчинки погані, і дуже журився за неї і за себе, але однаково, я не міг інакше.
(Він повторював слова, написані для нього Джефсоном; а втім, прочитавши їх уперше, він відчув, що все це чистісінька правда: він справді до певної міри тоді зазнавав докорів сумління.)
— Що ж далі?
— Потім вона почала нарікати, що я буваю в неї не так часто, як раніше.
— Інакше кажучи, ви почали нехтувати нею?
— Так, сер, почасти… але не зовсім… ні, сер.
— Ну, гаразд, а що ви зробили, коли усвідомили, що так нестямно захопились міс X? Чи сказали міс Олден, що більше не любите її, а любите іншу?
— Ні, тоді не сказав.
— Чому? Чи може, по-вашому, чесно і порядно говорити зразу двом дівчатам, що ви їх любите?
— Ні, сер, але ж це було не зовсім так. Бачите, тоді я щойно познайомився з міс X і ще нічого їй не говорив. Вона б не дозволила. Але все-таки я тоді вже знав, що не можу більше любити міс Олден.
— Але ж у міс Олден були на вас певні права? Вже саме це повинно було не дати вам залицятися до іншої дівчини, — ви цього не розуміли?
— Розумів, сер.
— Тоді чому ж ви це робили?
— Я не міг встояти перед нею.
— Ви говорите про міс X?
— Так, сер.
— Отже, ви бігали за нею доти, поки не змусили її полюбити вас?
— Ні, сер, це було зовсім не так.
— А як же?
— Просто я зустрічався з нею то тут, то там і до нестями захопився нею.
— Зрозуміло. Але все ж ви не пішли до міс Олден і не сказали, що більше не можете ставитись до неї по-старому?
— Ні, сер. Тоді не сказав.
— Чому ж?
— Я думав, що вона засмутиться, — я не хотів, щоб їй було боляче.
— Так, зрозуміло. Отже, вам бракувало — моральної або інтелектуальної мужності для того, щоб сказати їй правду?
— Я не розбираюся в моральній і інтелектуальній мужності,— відповів Клайд, якого таки дійняло і уразило це визначення, — просто я дуже жалів її. Вона часто плакала, і я не наважувався сказати їй.
— Зрозуміло. Що ж, нехай буде так. Але я хочу спитати от про що. Ваші відносини з міс Олден залишались такими ж близькими і після того, як ви зрозуміли, що більше не любите її?
— Н-ні, сер… у всякому разі недовго, — нервово і присоромлено пробурмотів Клайд.
Він думав, що всі в залі суду чують його… і його мати, і Сондра, і всі люди по всій Америці дізнаються з газет, що він відповів! Коли кілька місяців тому Джефсон уперше показав йому ці запитання, він поцікавився — навіщо все це, і Джефсон відповів: "Для виховного впливу. Чим дужче і чим більше несподівано ми вразимо їх деякими життєвими фактами, тим легше доб'ємося, щоб вони скільки-небудь розсудливо зрозуміли, в чому полягала проблема, яка стояла перед вами. Але ви не дуже турбуйтеся про це. Коли настане час, ви просто відповідайте на запитання, а решту залишіть нам. Ми знаємо, що робимо". І тепер Клайд провадив далі:
— Бачите, після зустрічі з міс X я більше не міг ставитися до Роберти, як раніше, і тому старався якнайменше бути з нею. Але в усякому разі дуже скоро після цього вона… її спіткало лихо… ну і тоді…
— Зрозуміло. А коли приблизно це сталося?
— Наприкінці січня.
— Ну, і що ж? Коли це сталось, ви не відчули, що при таких обставинах ваш обов'язок — одружитися з нею?
— Але… ні, в тих умовах ні… тобто, я хочу сказати, якби я міг виручити її.
— А чому, власне, ні? І що значить "в тих умовах"?
— Бачите… все було, як я вам казав. Я більше не любив її, і я ж не обіцяв їй одружитися, — вона це знала. Тому я думав, що буде більш-менш правильно, якщо я допоможу їй позбутися цього, а потім скажу, що більше не люблю її.
— А все-таки ви не зуміли допомогти їй?
— Ні, сер. Але я пробував допомогти.
— Ви звертались до аптекаря, який давав тут показання?
— Так, сер.
— І ще до кого-небудь?
— Так, сер, я обійшов сім аптек, поки, нарешті, хоч щось дістав.
— Але те, що ви дістали, не допомогло?
— Ні, сер.
— Молодий торговець галантереєю показав, що ви звертались до нього, — чи було це?
— Так, сер.
— І він указав вам якого-небудь лікаря?
— Т-так… але… я не хотів би називати його.
— Добре, можете не називати. Але ви послали міс Олден до лікаря?
— Так, сер.
— Вона пішла одна чи ви супроводили її?
— Я провів її… тобто тільки до дверей.
— Чому тільки до дверей?
— Тому що… ми обміркували це і вирішили — і вона, і я, — що так, мабуть, буде краще. У мене тоді було обмаль грошей. Я думав, що, може, лікар допоможе їй за меншу плату, коли вона прийде одна, а не вдвох зі мною.
("Чорт забери, адже він краде мої громи і блискавки! — подумав при цьому Мейсон. — Він вихопив у мене більшість запитань, якими
Я сподівався заплутати Гріфітса". — І він стривожено випростався. Берлей, Редмонд, Ерл Ньюком — усі тепер ясно зрозуміли задум Джефсока.)