Вона стояла непорушно, сповнена безмежного страждання і жаху, від яких її в цю хвилину не могла захистити навіть віра в одкровення і втіху, в божественні істини і божественне милосердя та спасіння, — віра, яку вона завжди проповідувала. Її хлопчик! Її Клайд! В тюрмі, обвинувачуваний в убивстві! Вона повинна телеграфувати, написати, може, поїхати туди. Але як дістати гроші? І що робити там, коли вона приїде? Де взяти мужність і віру, щоб стерпіти це? І знову-таки: ні Ейса, ні Френк, ні Джулія не повинні знати. Ейса з його войовничою і все ж неначе безсилою вірою, із стомленими очима та слабнучим тілом… І чому Френк і Джулія, які тільки-но вступають у життя, повинні нести на собі такий тягар, таке тавро?
Боже милостивий! Невже її нещастя ніколи не закінчаться?
Вона обернулась: великі, загрубілі від роботи руки її злегка тремтіли, і в них тремтіла газета. Еста стояла поруч; вона останнім часом особливо співчувала матері, розуміючи, як багато тяжкого їй довелося зазнати. Мати часом здавалась такою стомленою, а тепер ще оцей удар! Однак Еста знала, що мати сильніша за всіх у сім'ї — така міцна, широкоплеча, смілива; нехай по-своєму — уперта, негнучка, — вона все-таки була справжнім керманичем душ.
— Мамо, я просто не можу повірити, що це Клайд! — от усе, що змогла сказати Еста. — Це просто неможливо, правда?
Але м-с Гріфітс ще дивилась на цей зловісний газетний заголовок, потім швидко обвела своїми сіроголубими очима кімнату. Її широке обличчя зблідло, немов облагороджене безмежним напруженням і безмежним стражданням. Її грішний, заблудний і, звичайно, нещасний син так безумно мріяв висунутись, зробити кар'єру, — і от йому загрожує смерть, страта на електричному стільці за злочин, за вбивство! Він убив когось, — бідну робітницю, сказано в газеті.
— Шш!.. — прошепотіла вона, промовисто приклавши палець до губів. — Він (це означало — Ейса) поки що не повинен знати. Треба насамперед телеграфувати або написати. Нехай надішлють відповідь на твою адресу. Я дам тобі грошей. Але тепер я мушу сісти на хвилинку. Я почуваю себе трохи безсилою. Я сяду тут. Дай мені біблію.
М-с Гріфітс сіла на край простого залізного ліжка, взяла з столика біблію і інстинктивно розкрила її на псалмах 3 і 4.
"Господи, як умножились вороги мої".
"Коли я благаю, почуй мене, боже правди моєї".
І потім тихо, зовні навіть спокійно, вона прочитала 6, 8, 10, 13, 23, 91 псалми, а Еста стояла поруч у безмовному і тужному подиві.
— О мамо, я не можу цьому повірити! Це так жахливо!
Але м-с Гріфітс не переставала читати. Здавалось, вона всупереч усьому зуміла сховатись в якомусь тихому пристановищі, де хоч би в ці хвилини ніщо людське, зле і гріховне не могло настигнути її. Нарешті вона зовсім спокійно закрила книгу і підвелась.
— Тепер ми повинні подумати, що написати в цій телеграмі і кому її послати. Я хочу сказати, Клайдові, звичайно… у цей… як його… у Бріджбург, — додала вона, заглянувши в газету, і тут же процитувала з біблії: "Страшний у правосудді, почуй нас, боже". Чи, може, цим двом адвокатам, тут є їхні імена. Я боюсь телеграфувати братові Ейси, він може відповісти просто батькові. ("Ти — оплот мій і сила моя. На тебе покладаю надію".) Але я думаю, йому передадуть телеграму, якщо послати її на ім'я судді або цих адвокатів, як ти гадаєш? Ні, мабуть, краще пошлемо безпосередньо Клайдові. ("Він веде мене до вод тихих".) Треба просто написати, що я прочитала про нього в газеті, і все-таки любов моя з ним, і я вірю в нього, але він мусить сказати мені всю правду і написати, що ми повинні робити. Якщо йому потрібні гроші, треба буде подумати, як їх дістати. ("Він підкріпляє душу мою".)
І тут, втративши короткочасний зовнішній спокій, вона стала знову заламувати свої великі, загрубілі руки.
— Ні, цього не може бути. Боже мій, ні! Адже він мій син. Усі ми любимо його і віримо в нього. Ми повинні сказати про це. Бог звільнить його. Не спи і молись. Не втрачай віри. Під сінню крил його знайдеш спокій душевний…
Вона була в нестямі і навряд чи розуміла, що говорить. Еста, стоячи поруч, повторювала:
— Так, мамо! Так, звичайно! Я напишу, телеграфую! Звичайно, це дійде до нього!
Але одночасно вона думала: "Господи, господи! Обвинувачено в убивстві — що може бути гірше! Ні, звичайно, це неправда. Цього не може бути. А що, як він дізнається! (Вона думала про чоловіка.) І це — після історії з Расселом. І після неприємностей, які були у Клайда в Канзас-Сіті… Бідна мама! У неї стільки горя…"
Трохи згодом, стараючись, щоб їх не помітив Ейса, який допомагав прибирати сусідню кімнату, вони обидві спустились у залу місії, де була тиша, а численні написи на стінах провіщали милосердя, мудрість і вічну справедливість господа.
РОЗДІЛ XVIII
Телеграму, складену в описаному вище дусі, було негайно відправлено на ім'я Белнепа та Джефсона, і вони порадили Клайдові одразу ж відповісти, що у нього все гаразд: він має прекрасних оборонців, не потребує грошової допомоги, і, поки його оборонці не порадять, краще нікому з рідних не приїздити сюди, бо все, що можна для нього зробити, вже робиться. Одночасно вони написали м-с Гріфітс, запевняючи її в своєму бажанні допомогти Клайдові і рекомендуючи поки що не втручатись в хід подій.
Але хоч таким способом небезпеку появи західних Гріфітсів на Сході було усунено, Белнеи і Джефсон зовсім не заперечували б, щоб деякі відомості про батьків Клайда, про їх заняття, місцеперебування, вірування та любов до сина просочились у газети, які уперто підкреслювали, що рідня не цікавиться ним. Тому для них вийшло дуже вдало, що телеграму матері, одержану в Бріджбурзі, негайно прочитала люди, які особливо цікавились цією справою і поспішили по секрету розповісти її зміст декому з публіки і з представників преси: в результаті вся сім'я у Денвері зразу ж була знайдена і проінтерв'юїрована. І незабаром в усіх західних і східних газетах з'явились більш-менш повні звіти про теперішнє становище сім'ї Клайда, про діяльність його батьків як керівників місії, про їх вузькі і надзвичайно індивідуалістичні релігійні вірування; говорилось, навіть про те, що Клайда змалку теж змушували ходити разом з усією сім'єю по вулицях і співати псалми, — викриття, яке майже так само прикро вразило товариство в Лікурзі і на Дванадцятому озері, як і самого Клайда.