Американська трагедія

Сторінка 208 з 284

Теодор Драйзер

Тут Белнеп криво усміхнувся; а Джефсон сидів, упираючись довгими, кістлявими ногами у стіл горіхового дерева, що стояв перед ним, і весь час спокійно дивився на співрозмовника.

— От як, — сказав він нарешті.

— Мало того, — провадив далі Белнеп. — Він сказав: "Ні, звичайно, ні! Вона б не допустила нічого подібного, і потім.."—і спинився. "Що потім, Клайд?" питаю. "Ну, не забувайте, хто вона!" Розумію, кажу. І потім, уявіть собі, він цікавився, чи не можна як-небудь оберегти ім'я цієї дівчини і її листи до нього від розголошення у пресі і на суді, щоб її батьки не дізнались про все і щоб це не дуже позначилось на репутації її і всієї родини.

— Справді? Ну, а як з другою дівчиною?

— От саме в цьому я і прагну розібратись. Він міг задумати вбивство цієї дівчини і, мабуть, навіть і справді вбив її, причому, як я розумію, спершу звів її. Але, по суті, він був зовсім заполонений мріями про іншу і просто не тямив, що робить. Розумієте? Ви ж знаєте, як це буває з юнаками його віку, та ще з такими, що не звикли ні до дівчат, ні до грошей і, крім того, мріють про блискучу кар'єру.

— Ви думаєте, він трохи схибнувся на цьому? — докинув Джефсон.

— Атож, можливо… він був не в собі, немов під гіпнозом… легке божевілля, знаєте, криза свідомості, як висловлюються у Нью-Йорку. І він, безумовно, ще й досі схиблений на тій, другій дівчині. Справді, мені здається, що в тюрмі він плаче головним чином через неї. Знаєте, він плакав, коли я прийшов до нього, — ридав так, неначе у нього серце розривалось. — Белнеп замислено почухав праве вухо. — Ні, що не кажіть, у цій ідеї безумовно є сенс: усе це вплинуло на його розум… З одного боку, ця Олден вимагає, щоб він одружився з нею, — а тут друга обіцяє вийти за нього заміж… Я знаю, я і сам колись потрапив у таку історію, — і він розповів Джефсону цей випадок. — До речі,— трохи згодом провадив Белнеп далі,— він каже, що ми можемо знайти повідомлення про ту потонулу пару в "Тайме Юніон" чи то за вісімнадцяте, чи то за дев'ятнадцяте червня.

— Гаразд, — сказав Джефсон, — я розшукаю.

— Мені хотілося б, — говорив Белнеп, — щоб ви завтра пішли зі мною до нього. Побачимо, яке враження справить він на вас. Ми підемо разом, і я подивлюсь, чи розкаже він вам усе це так само, як розповідав мені. Я хочу знати вашу особисту думку про нього.

— Ви її знатимете, будьте певні,— відрубав Джефсон.

Другого дня Белнеп і Джефсон разом відвідали Клайда.

І Джефсон, після розмови з ним і нових роздумувань про його дивну повість, все-таки не міг вирішити, чи був Клайд справді зовсім невинуватий у намірі ударити Роберту, як він каже… Якщо це правда— як же він міг потім відпливти і дати їй потонути? І вже, звичайно, присяжним буде далеко важче повірити в це, ніж йому, Джгфсону.

Є ще припущення Белнепа, що Клайд, можливо, був виведений із душевної рівноваги і не цілком нормальний психічно, коли взявся здійснювати план, навіяний йому газетною заміткою. Звичайно, могло бути і так, — проте, на думку Джефсона, тепер Клайд був досить розумний і нормальний. Джефсон вважав Клайда набагато черствішим і значно хитрішим, ніж хотілось думати Белнепу; правда, це враження згладжували його лагідні і чарівні манери, і через це важко було ставитися до нього неприязно. А втім, Клайд зовсім не так охоче і довірливо говорив із Джефсоном, як з Белнепом, і це спершу не могло викликати у Джефсона симпатії до нього. Але властиві Джефсону рішучість і серйозність незабаром переконали Клайда, що його справа викликає в юриста якщо не емоціональний, то професіональний інтерес. І трохи згодом він почав покладати на молодого чоловіка навіть більше надії, ніж на Белнепа.

— Ви, звичайно, розумієте, що листи, які писала вам міс Олден, дуже ускладнюють справу? — почав Джефсон, коли Клайд повторив йому свою історію.

— Так, сер.

— Вони здаватимуться дуже сумними кожному, хто неознайом-лений з усіма обставинами справи, і, напевно, підбурять присяжних проти вас, особливо коли їх зіставлять з листами міс Фінчлі.

— Так, я розумію, — відповів Клайд. — Але ж вона не завжди була така. Вона почала так писати тільки після того, як потрапила в біду, а я хотів, щоб вона відпустила мене.

— Знаю, знаю. Про це ще треба подумати, — може, ми самі заявимо про це на суді. Якби тільки можна було яким-небудь способом добитися, щоб ці листи не оголошувались на суді! — вигукнув Джефсон, звертаючись до Белнепа і потім знову до Клайда: — От Що я хотів спитати: ви були з нею близькі приблизно з рік, так?

— Так.

— І за весь цей час, або ще до того в неї не було дружніх, близьких відносин ні з яким іншим молодим чоловіком? Ви нічого такого не знаєте?

І Клайд зрозумів, що Джефсон не дуже лякливий та делікатний і ладен запропонувати яку завгодно ідею, яку завгодно хитрість, аби з її допомогою, на його погляд, можна було викрутитись. Але Клайд не зрадів цьому натякові, а щиро обурився. Було б підло, знаючи характер Роберти, вдатися до такої брехні! Він не міг і не хотів допустити навіть натяку на таку брехню і тому відповів:

— Ні, сер. Я ніколи не чув, щоб вона водила знайомство з ким-небудь іще. Я просто знаю, що цього не було.

— Прекрасно, так і запам'ятаємо, — сказав Джефсон. — Як видно з її листів, мабуть, це вірно. Але ми мусимо знати всі факти. Все вийшло б зовсім інакше, якби тут був заплутаний ще хтось.

Клайд був не зовсім певен, чи справді Джефсон хоче змусити його оцінити цю ідею, але однаково, вирішив він, не слід навіть допускати таку думку. І все-таки він казав собі: "Хоч би цей чоловік міг придумати, як по-справжньому оборонити мене! Він, здається, дуже спритний".

— А тепер, — провадив далі Джефсон так само суворо і допитливо (Клайдові здавалось, що в його словах немає ні краплі співчуття або жалю), — є ще одно, про що я хотів вас спитати: за весь час, коли ви були знайомі з нею, до вашого зближення або потім, чи не писала вона вам коли-небудь пошлих, глузливих або загрозливих листів, чи не ставила будь-яких вимог?

— Ні, сер, не пригадую, — відповів Клайд. — Вона ніколи так не писала. Ні… Крім, хіба, останніх листів… крім останнього.

— А ви їй начебто ні разу не писали?