А потім, після належного обговорення, на сімейній раді було вирішено, що м-с Фінчлі, Стюарт і Сондра негайно, без усяких пояснень і прощальних візитів, поїдуть на узбережжя Мену або ще куди-небудь. Сам м-р Фінчлі мав повернутись у Лікург і в Олбені. Нерозсудливо кому-небудь з них залишатися там, де їх могли б застукати репортери або розпитували б друзі. І потім — втеча сім'ї Фінчлі в Наррагансет, де вони перебували півтора місяця під прізвищем Уілсон. І з тієї ж причини терміновий від'їзд Кренстонів на один з тисячі островів, де, на їх думку, можна було непогано провести кінець літа. Гаррієти і Беготи удавали, що вони не такі скомпрометовані, щоб їм треба було турбуватись, і залишились на Дванадцятому озері. Але всі гомоніли про Клайда і Сондру, про цей жахливий злочин і про те, що репутація всіх, хто так або інакше, без усякої своєї провини, заплямований якоюсь причетністю до цієї справи, може загинути безповоротно.
А тим часом Сміллі, за вказівкою Гріфітсів, подався у Бріджбург і після двогодинної розмови з Мейсоном дістав дозвіл відвідати Клайда в тюрмі і переговорити з ним наодинці в його камері. Сміллі пояснив, що Гріфітси поки що не мають наміру організувати захист Клайда, а хочуть тільки з'ясувати, чи можливо взагалі при теперішніх обставинах будь-як захищати його. І Мейсон настійливо порадив Сміллі умовити Клайда зізнатися, бо, запевняв він, немає ані найменших сумнівів в його провині, а тривалий судовий процес тільки коштуватиме округові дуже дорого, без усякої користі для Клайда; тим-часом, якщо він в усьому зізнається, можуть знайтись які-небудь пом'якшуючі обставини, і в усякому разі вдасться запобігти появі цього публічного скандалу в роздутому вигляді на сторінках газет.
Отже, Сміллі подався в камеру, де Клайд похмуро і безнадійно міркував, що йому робити далі. На одну згадку про ім'я Сміллі він сіпнувся, немов від удару. Гріфітси — Семюел Гріфітс і Гілберт! їх особистий представник. Що ж йому тепер сказати? Без сумніву, думав він, Сміллі, поговоривши з Мейсоном, вважає його, Клайда, винним. Що ж сказати? Правду чи ні? Але поки він намагався щось обміркувати і вирішити, Сміллі вже входив у двері.
Облизавши сухі губи, Клайд із зусиллям вимовив:
— Здрастуйте, містер Сміллі!
І той відповів з удаваною сердечністю:
— Хелло, Клайд! Дуже прикро, що вас засадили в таке місце. — І провадив далі: — Газети і тутешній прокурор не скупляться на всілякі балачки про вас, але, я думаю, все це не так страшно. Тут, звичайно, якась помилка. Я для того і приїхав, щоб з'ясувати це. Ваш дядько сьогодні вранці по телефону доручив мені побачитись з вами і дізнатись, чому вас вирішили засадити. Ви й самі розумієте, як зараз почувають себе ваші родичі. Вони доручили мені довідатись про все точно і, якщо можна, припинити справу/Тому, коли ви розкажете мені все докладно… розумієте… я хочу сказати…
Сміллі спинився. І з усього, що він чув зараз від прокурора, і з того, як замкнуто поводився Клайд, він зрозумів: навряд чи той може багато чого сказати на своє виправдання.
А Клайд, ще раз облизавши засмаглі губи, почав:
— Схоже на те, що все складається дуже погано для мене, містер Сміллі. Я ніяк не міг думати, коли зустрівся з міс Олден, що потраплю в таку біду. Але я не вбив її: бог свідок, це чистісінька правда. У мене ніколи не було бажання вбити її, і я не хотів везти її на це озеро. Це правда, і я казав це прокуророві. Я знаю, у нього є її листи до мене, але вони доводять тільки те, що вона хотіла виїхати зі мною, а зовсім не те, що я хотів з нею їхати…
Він замовк, сподіваючись, що Сміллі як-небудь виявить довір'я до його слів. А Сміллі, побачивши, що пояснення Клайда збігаються з словами Мейсона, але намагаючись заспокоїти його, сказав тільки:
— Так, знаю, Мейсон мені зараз показував їх.
— Я знав, що він покаже, — тихо провадив далі Клайд. — Але знаєте, містер Сміллі, як часом виходить. — Побоюючись, щоб шериф або Краут не підслухали його, він зовсім притишив голос. — Можна потрапити в таку історію з дівчиною, навіть коли спочатку зовсім і не думаєш про це. Ви самі знаєте. Я спершу любив Роберту, це правда, і я був з нею у близьких відносинах, — це видно з її листів. Але ж ви знаєте, яке правило на фабриці: завідуючий відділом не може мати нічого спільного з робітницями. Ну от, мені здається, з цього і почались усі мої прикрості. Розумієте? Я боявся, щоб хто-небудь не дізнався про це.
— Так, зрозуміло.
І от, стаючи поступово чимраз спокійнішим, чимраз менш напруженим, бо Сміллі, здавалось, слухав його співчутливо, Клайд розповів майже всю історію своїх колишніх відносин з Робертою і постарався виправдатись. Але ні слова про фотографічний апарат, про два капелюхи, про зниклий костюм — про все, що безустанно, безмірно хвилювало його. Справді, як він міг би пояснити це? Наприкінці Сміллі, який знав про все від, Мейсона, спитав:
— А як відносно цих двох каіпелюхів, Клайд? Цей Мейсон каже: ви зізнались, що у вас було два капелюхи: той, який знайшли на озері, і той, в якому ви йшли звідти.
І Клайд, змушений щось сказати, але не знаючи, що ж саме, відповів:
— Вони помиляються, містер Сміллі. Коли я йшов звідти, на мені був не солом'яний капелюх, а кепка.
— Розумію. Але Мейсон каже, що на Ведмежому озері у вас все-таки був солом'яний капелюх.
— Так, був, але я ж казав йому, що це був капелюх, в якому я приїздив до Кренстонів уперше. Я йому казав. Я тоді забув капелюх у них.
— Так, зрозуміло. Потім тут ще з костюмом щось таке, — сірий костюм, здається. Мейсон каже, що вас тоді бачили в ньому, а тепер його не можуть знайти. Був у вас такий костюм?
— Ні, я був у синьому костюмі, в якому мене привезли сюди. Потім його у мене забрали і дали мені оцей.
— Але ж ви сказали Мейсону, що в Шейроні віддавали цей костюм чистити, а він нікого не міг там знайти, хто б знав про це. Як це вийшло? Ви справді віддавали його чистити?
— Так, сер.
— Кому ж?
— Ну, я просто не пам'ятаю тепер. Але, напевно, я міг би знайти цього кравця, якби знову потрапив туди. Це біля вокзалу.
Але, кажучи це, він опустив очі, щоб не зустрітися поглядом із Сміллі.