Увійшовши в камеру, Клайд кинувся на залізну койку і схопився за голову в смертельному розпачі. Була третя година ранку, проте коли вони під'їздили до тюрми, там уже зібралась юрба принаймні чоловік у п'ятсот — шумлива, злісно-насмішкувата, загрожуюча. Вже поширилась чутка, ніби він, бажаючи одружитись з багатою, по-звірячому вбив молоду і красиву робітницю, винну хіба тільки в тому, що занадто любила його. Лунали погрози і різкі вигуки:
— Ось він, поганий виродок! Ну, стривай, дияволе, ти ще гойдатимешся на вірьовці! — Це кричав молодий лісоруб типу Суенка, з жорстокими лютими очима.
Гірше того: з юрби вискочила дівчина в ситцьовому платті, худа і вертка, — типова жителька міських трущоб, — і закричала:
— Ах ти, гадюка потайна! Убивця! Думав утекти, та не вдалось?
І Клайд тулився до шерифа Слека і думав: "Вони і справді вважають, що я вбив її! Вони можуть навіть лінчувати мене!" І такий він був змучений, наляканий, принижений і нещасний, що, побачивши залізні ворота тюрми, які розчинились, щоб впустити його, він щиро зітхнув з полегкістю, бо вони провіщали захист.
Але, опинившись у камері, він не заснув ні на хвилину, і цілу ніч його мучили сумні думки про все, що він назавжди втратив. Сондра! Гріфітси! Бертіна! Знайомі по Лікургу, які вранці про все дізна-ються. І, нарешті, його мати і всі… А де тепер Сондра? Мейсон, зрозуміло, все сказав і їй, і іншим, коли повертався в табір по його речі. І тепер усі знають, хто він такий насправді — злочинець і вбивця! Та коли б, коли-б хто-небудь знав, як усе це сталось! Коли б Сондра або його мати, або хоч хто-небудь міг зрозуміти його!
Може, слід було б розповісти все цьому Мейсону, перш ніж справа піде далі, пояснити, як саме все сталось. Але ж це значить — розповісти правду про свої задуми, про свій початковий намір, про фотографічний апарат, про те, як він відплив од неї, замість того щоб допомогти. І про ненавмисний удар (але хто повірить йому?), і про те, як він потім сховав штатив. І до того ж, коли це стане відомо, він — кінчена людина і для Сондри, і для Гріфітсів — для всіх. Дуже можливо, що його однаково обвинуватять у вбивстві і стратять.
0 господи, вбивство! Його судитимуть за вбивство Роберти, і цей страшний злочин буде доведено. І тоді його однаково стратять, посадять на електричний стілець! І пригнічений безмірним жахом перед цією можливістю (смерть… страта за вбивство!), він застиг на своїй койці. Смерть! Боже! Якби тільки він не залишив листів Роберти і матері в своїй кімнаті у м-с Пейтон! Якби перед від'їздом він переніс свою скриню куди-небудь в іншу кімнату… Чому він не подумав про це? А втім, зразу ж йому спало на думку, що і це було б помилкою: це здалося б підозрілим. Але яким чином вони дізнались, звідки він і як його звуть? Тут його думки знову повернулись до листів, що лежали у скрині. Він пригадав тепер, що мати в одному з своїх листів згадувала про ту історію в Канзас-Сіті — і, значить, Мейсон повинен був дізнатись про неї. Чому, чому він не знищив цих листів — від Роберти, від матері,— всіх! Чому? Він не міг тепер відповісти, чому, — мабуть, через безглузду звичку зберігати на пам'ять усякі дрібниці, кожний знак уваги, доброти і ніжності… Якби він не надів другий солом'яний капелюх… і не зустрів отих трьох чоловік у лісі! Боже! Він повинен був зрозуміти, що його так або інакше зможуть вистежити. Якби він зразу пішов у ліс із табору на Ведмежому озері, забравши свій чемодан і листи Сондри! Хто знає, може, в Бостоні, або в Нью-Йорку, або ще де-небудь він міг би сховатися.
Змучений і знесилений, він ніяк не міг заснути і весь час ходив уперед і назад або сідав на край незвичної твердої койки і думав, думав. А на світанку старий, кістлявий, хворий на ревматизм тюремник у зношеній бахматій синій формі приніс йому на чорному залізному підносі кухоль кофе, скибку хліба і шматочок шинки з яйцем.
І просуваючи піднос крізь віконце у гратах, старий зацікавлено і водночас байдуже дивився на Клайда. Але Клайдові було не до їжі.
А потім один по одному приходили Краут, Сіссел та Суенк і, нарешті, сам шериф, і кожен заглядав у камеру і питав: "Ну, Гріфітс, як ви себе почуваєте сьогодні?" — або: "Хелло, може, вам що-небудь потрібно?" А погляди їх виявляли подив, огиду, підозріливість і жах: адже він — убивця! І все-таки його присутність викликала в них ще й іншого роду інтерес і навіть шанобливу гордість. Хоч там як, він усе-таки був Гріфітс, представник добре відомих кіл суспільства у великому південному місті. І притому для них, як і для безмірно збудораженої широкої публіки, він був звіром, що потрапив у пастку; спіймано його в сіті правосуддя завдяки їх надзвичайній умілості,— живий доказ їх талантів! І газети, і публіка, безперечно, загомонять про цю справу, — їх чекає слава! Поряд з портретом Клайда надрукують і їх портрети, їх імена згадуватимуться разом з його ім'ям!
А Клайд дивився на них крізь залізні прутки і намагався бути ввічливим: він тепер в їх руках, і вони можуть робити з ним усе, що захочуть.
РОЗДІЛ XI
Результати розтину, безперечно, були для Мейсона кроком назад, бо, хоч у протоколі, підписаному п'ятьма лікарями, говорилось: "Удари біля рота і носа; кінчик носа, очевидно, був трохи сплющений; губи розпухли; один передній зуб трохи розхитаний; на слизовій оболонці внутрішньої сторони губів є садна", — однак лікарі одностайно запевняли, що всі ці пошкодження зовсім не були небезпечні для життя. Найсерйозніше поранення було на черепі: видно, по голові сильно вдарили "якимсь тупим інструментом" — дуже невдалий вираз, якщо мати на увазі удар човна, коли він перекинувся (саме це твердив Клайд у своєму першому зізнанні), "виявлено тріщини і внутрішній крововилив, що міг спричинити смерть".
Але при дослідженні легенів виявилось, що, занурені у воду, вони тонуть, — і це беззаперечно доводило одно: Роберта не була мертва, коли впала у воду, а була жива і потонула пізніше, як і запевняв Клайд. І більше ніяких ознак насильства чи боротьби, хоч, як видно з положення рук і пальців, було схоже, що Роберта до чогось тягнулась і намагалась за щось ухопитись. За борт човна? Чи можливо? А може, кінець кінцем, в розповіді Клайда є якась крихта істини? Звичайно, всі ці обставини говорять почасти на його користь. Проте, як одностайно вважали Мейсон і інші, ці дані ясно доводили, що коли він і не вбив її, перш ніж кинути у воду, то в усякому разі ударив, а потім, — може, коли вона знепритомніла, — кинув за борт.